14 квітня 2004 року, 14.00-16.00 Інтернет-конференція «Вибори міського голови в Мукачевому»

Золтан Ленд'єл: "Мукачівцям не потрібен мер, який буде лакеєм
у швагра головного "есдека" країни"

Днями “проесдеківські” засоби масової інформації повідомили, що один із кандидатів на посаду міського голови Мукачева має намір виїхати на постійне місце проживання в США. Щоб прояснити ситуацію, ми звернулися до кандидата на посаду міського голови Золтана Ленд’єла.

— Золтане Золтановичу, декілька депутатів Мукачівської міської ради в т.ч. і Ви попросили політичний притулкок у США. З чим це було пов’язано? Адже на такий крок наважились авторитетні у Мукачеві люди, за плечима яких відповідальна робота, громадська діяльність?

— Щоб відповісти на це запитання, необхідно повернутися до хронології подій зі зміни законно обраного міського голови, а саме від силового впровадження Указу Президента України “Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян та нормалізації життєдіяльності м.Мукачевого Закарпатської області” у кінці грудня 2003р.

Я на той час виконував обов’язки міського голови, оскільки Василь Петьовка перебував у відпустці. Указ ще не було опубліковано у центральній пресі (як відомо, це сталося лише 30.12.2003р. — редакція), тобто він ще не вступив у дію. В кінці робочого дня в п’ятницю, 26.12.2003р., міліція опломбувала кабінет міського голови, не поставивши мене до відома. У суботу мене проінформував черговий, що у сесійному залі міськради зламано замок і там відбулося представлення в. о. міського голови Мирослава Опачка. Зміст указу мені не був відомий, я ознайомився з ним тільки 30.12.2003р. зі шпальт центральної преси.

З понеділка я вже не мав змоги потрапити на своє робоче місце. Під’їхавши до воріт міськвиконкому, я мав намір, як завжди, припаркувати машину у дворі ратуші, але міліція мене не пропустила. Показавши посвідчення першого заступника міського голови, я отримав відповідь, що всім заборонено заходити у міськвиконком.Але яке було моє здивування, коли з’ясувалося, що це брехня. Заборона стосувалась окремих осіб, в тому числі й мене, як депутата міськради. Члени СДПУ(о) вільно ходили в міськвиконкомв, керували діями правоохоронців в т.ч. й офіцерами. Ось вам перше порушення політичного характеру.

Друге порушення стосувалося позбавлення мене конституційного права на працю. Між іншим, я був звільнений із роботи лише 9 січня 2004р. Натомість із понеділка 29 грудня минулого року мій кабінет зайняв головний лікар Обласної дитячої лікарні Юрій Кохан, не давши мені навіть забрати особисті речі. Трудову ж книжку видали без прийому-передачі матеріальних цінностей, які були за мною закріплені та важливої документації — я був головою декількох комісій, і в моєму кабінеті зберігалися відповідні документи.

— 29 грудня 2003 року вже ввійшло в історію України, як день, коли було розтоптано принципи місцевого самоврядування.

— Так, того дня на площі у центрі міста відбувся багатотисячний мітинг на підтримку Василя Петьовки, на якому я теж виступив. Після мітингу депутати міськради мали намір зібратися на сесію. Пройти у приміщення ратуші нам, депутатам, не дозволили правоохоронці, але ми знайшли можливість потрапти у міську раду через методкабінет. Таким чином 25 депутатів зібрались у секретаря ради Євгена Федіва і всі разом пішли на другий поверх до сесійної зали. Яким було здивування депутатів, коли там нас зустріли молодики із бандитськими обличчями. Мене і моїх колег почали штовхати, не пропускаючи до зали. Я звертався до міліціонерів, які з боку спостерігали за цим дійством, що до мене вчиняють фізичне насильство. Хоч би хто поворухнувся. З цього ми зробили висновок, що ця акція спланована ними ж. Тільки завдячуючи народним депутатам України, які силоміць звільнили нас із полону “бритоголових,” і ми потрапили до сесійної зали та провели сесію. Третє порушення моїх прав — право займатися депутатською діяльністю, брати участь у сесіях.

— З тих пір Ви стали постійним “клієнтом” правоохоронців?

— 6 січня 2004 року мені додому о 12.15 було доставлено повістку, в якій було вказано, що я повинен з’явитись у міськвідділ міліції о 13.00. Оскільки мене не було вдома, передали повістку дружині. Я ж займався закупками продуктів харчування на Різдво, адже був вихідний день, наближався Святий вечір. Приїхавши додому, я дізнався про повістку і як законослухняний громадянин прийшов у міліцію, де мене протримали близько чотирьох годин. Молодший лейтенант міліції на підставі ним же написаного рапорту склав на мене протокол про нібито непокору міліції. Щоб відразу притягти мене до відповідальності, у супроводі двох міліціонерів мене відвозять у суд як якогось злочинця. Позаяк у суді теж був вихідний день, спеціально викликається суддя, який, побачивши тільки один протокол, здивувався, що на цій підставі і в такий спосіб треба негайно засуджувати людину — без адвоката, без ознайомлення зі справою – і він переносить засідання суду.

Якщо у 1937 році людей судили “трійки|, то на мене рапорт написала одна людина, вона ж склала протокол і відправила в суд. Тож тут і четверте порушення моїх прав – право на адвоката, ознайомлення зі справою.

— Золтане Золтановичу, не віриться, що правоохоронці не знали, що Ви є депутатом міськради, публічним політиком, а їхні дії не залишаться без відповідного реагування.

— Коли справа розглядалась Ужгородським районним судом, я запитував офіцера міліції, чому мене як першого заступника міського голови, депутата міської ради не пропускали бандити у зал і він не вжив належних заходів. Знаєте, що він відповів — він не знав, хто я такий. Тоді я звернув його увагу на те, що я політик, часто виступаю на телебаченні, в пресі. Уявляєте собі – він телебачення не дивиться, газет не читає. Що ж у нас за правоохоронці? Вони ж не живуть у первіснообщинному ладі, чи може так бідно маються, що навіть телевізор не можуть собі купити? Це ж смішно.

— На Вашу думку, для чого потрібно було міліції з таким запізненням “шити” справу на групу депутатів, тим більше у дні найбільшого християнського свята – на Святвечір?

— Важко сказати. У тих, хто керував правоохоронцями, певно, нема нічого святого. Бо на цьому вони не зупинились. 9 січня 2004 року о 6.30 до мене додому прийшли троє у цивільному вбранні, представилися співробітниками міліції і попросили піти з ними у міськвідділ, не маючи ні повістки, ні ордера на арешт. Я відмовився з ними піти. Автомобіль з правоохоронцями чекав на вулиці, тому я змушений був виходити через сусідський двір. Що мене та ще 12 моїх колег-депутатів чекало у ратуші, відомо всім.Повторюватись не буду. Співробітники “Беркуту” не пропустили нас на сесію, а її організатори обманули всіх і розпочали засідання на годину раніше. Можете собі уявити почуття, коли в присутності прокурора міста13-ть депутатів біля дверей сесійної зали, оточені “Беркутом”, стоять, а за дверима триває сесія. А це ж поважні люди — секретар ради Євген Федів, троє голів комісій — я, І.Радиш, Є.Деркач, Почесний громадянин Мукачева. Ні в одній країні світу такого бути не може.

Про що це говорить? У Мукачеві брутально нехтується чинне законодавство, а правоохоронці виконують політичне замовлення. Власне тому я і подав прохання про надання політичного притулку. І зробив це не із бажання його отримати, а з намаганням привернути увагу світової спільноти до злочинів, які вчиняє влада, міліція та криміналітет у Мукачеві. Можу запевнити, що я жив, живу і буду жити у Мукачеві.

— Золтане Золтановичу, я так розумію, що саме дії правоохоронців змусили Вас дати згоду балотуватися кандидатом на посаду міського голови?

— Мені набридло те беззаконня, яке вчиняється нині в моєму рідному місту, якому я віддав стільки років свого життя, проблеми якого знаю чи не найкраще. Я хочу, щоб у Мукачеві запанував закон і порядок. Ніхто не має права нав’язувати мукачівцям свою волю, навіть Адміністрація Президента. Ми самі розберемось зі своїми проблемами. Лише не заважайте нам.Мукачівцям не потрібен мер, який сліпо виконуватиме волю певної політичної сили, який буде лакеєм у швагра головного “есдека” країни.

Розмовляв Василь РУСИН