Інститут Трансформації Суспільства

Проект Інституту Трансформації Суспільства     анонси поштою 



  Головна

  Про проект

  Правила участі
      у конференції


  Про нас



  Архів конференцій

2009
2007 2006
2005 2004



Українські міста в Інтернеті
Інститут трансформації суспільства
Портал Олега Соскіна - аналітика, статті, коментарі, новини в Україні та за кордоном
OSP-ua.info - События, комментарии, аналитика



6. "ЗАКЛЯТІ ДРУЗІ"

У 1998 році всі ми, претенденти на посаду мера, а я був у їх числі, боролись за те, аби вибори відбулись. Кволо, без натхнення, але міська виборча комісія розгорнула виборчий процес, пручаючись спробам прокуратури, судів ставити йому перепони. Але коли був перевірений реальний рейтинг кандидатів, із якого випливало, що Омельченко не має гарантій перемоги, виконавча влада, як відомо, зробила безпрограшний хід - підключила Конституційний Суд. Вона вирішила перестрахуватися по великому рахунку - просто скасувала вибори. Побоювання були не зайвими. На виборах до Верховної Ради 29 березня 1998 року блок "Трудова Україна", у виборчому списку якого під номером сім значився Омельченко, незважаючи на всі зусилля його команди, у Києві одержав лише 1,195% і виявився на 17-му (!) місці. Газета "Всеукраинские ведомости" від 18 лютого 1998 року з цього приводу написала: "Конечно, власти очень бы хотелось, чтоб все было красиво, и киевляне "всеобщим, равным и прямым" голосованием единодушно избрали себе Александра Омельченко, которого Президент уже и так назначил в Киеве "самым главным". Но ведь не изберут! Точно известно - ни один астролог не решился приятными Банковой пророчествами звезды "подставлять". Ни один социолог не осмелился подшустрить с цифрами - не изберут… Поэтому: выборам мэра в Киеве не бывать!".

Рік потому у газеті "Тиждень" від 23-29 квітня 1999 року говорилося: "У моральности власти нет срока давности. Тем более, что прошел всего лишь год с того времени, когда киевлян лишили права избирать городского голову и всего три года - когда избранного нами мэра отстранили от должности, отдав город в руки своему "помазаннику". Это ничего, что он способен публично перепутать Грушевского с Грушецким, попасться на шутливо брошенную кем-то фразу, мол, теплоход, "заказанный и оплаченный" для творческой прогулки журналистов по Днепру, называется "Титаник", и не понять, что над ним смеются из-за того, что он серьезно повторяет за кем-то этот бред… Это все детали. Главное - "помазанник" не перечит президентской власти. Но вот беда, шансов у него в прошлом году было маловато. Слишком уж свежи были в памяти электората события, связанные с отстранением от должности законно избранного мэра. Шутка ли, более восьми месяцев его не пускали в кабинет, выставив милицейский заслон. Да, уже перед самими выборами Верховный суд восстановил в должности мэра, но власти плевать хотели на это решение. Что оно, это судебное решение, по сравнению с разгоревшимися земельными аппетитами… Раскинули пасьянс. Есть шансы? Просчитали - прослезились. И давай отменять выборы. Как? Да как попало, не обременяя себя лишними заботами о соблюдении законов…

А услужливые придворные скоморохи, подводя итоги акции "человек года", сделали ему шикарную рекламу: главу Киевской городской администрации признали лучшим мэром Украины. И для них не важно, что он не мэр, потому что не избирался горожанами, а префект - поскольку назначен Президент. Это опять же "детали". Главное, что скоморохи назвали киевлянам единственного и неповторимого "лучшего мэра". Ну как тут не поверить…

Киевсовет избирали и избирали. И уже он из своего состава избрал себе председателя, то есть квази-спикера. Им по "чистой случайности" и оказался "помазанник" власти, у которого шансы пройти чистилище киевлян были почти нулевые.

Он получил индульгенцию от власти. А 14 его соперников, достойных, уважаемых, известных политиков, хозяйственников, интеллектуалов - всего лишь убедились, что вести избирательную кампанию - еще не значит участвовать в выборах, должны состояться выборы - еще не значит, что они состоятся. Если власть не захочет".

Відчайдушно пробуючи врятувати ситуацію, ми навіть і мітинг провели 22 березня 1998 року у Первомайському парку біля арки Дружби народів на захист обрання мера прямим голосуванням киян. Але все виявилося марним - вибори так і не відбулись.

Тоді я одночасно балотувався і до Верховної Ради України і переміг, незважаючи на шалений спротив виконавчої влади, у важкій боротьбі в 223 окрузі, одному з найскладніших, що об'єднував центральні райони столиці - Печерський, Старокиївський і Шевченківський. Проте навіть після виборів київська влада не полишала спроб відібрати у мене мандат. Пройшов п'ять судів. І лише через чотири місяці - 3 серпня 1998 року - у цій справі було остаточно поставлено крапку - міський суд відмовив у задоволенні позову щодо визнання виборів у моєму окрузі недійсними.

Але мої колишні підлеглі, "закляті друзі" із міської адміністрації на цьому не заспокоїлись. Як висловлювався Е.Хемінгуей: у мене була купа друзів, віроломних друзів. Зрадництво завжди болючіше за усе ранить. Особливо, коли зраджують люди, що користувалися твоєю довірою, зобов'язані тобі своїм положенням... Дійсно, як свідчить історія, потрібно боятися не стільки відкритих ворогів, скільки облудливих і заздрісливих друзів. Хоча в політиці, взагалі то, друзів не буває. Продовжували, в їх стилі та розумінні цивілізованості й порядності, чинити перепони в здійсненні мною депутатських повноважень. Як і під час роботи на Хрещатику, тривав шантаж, цькування, незаконне переслідування з боку правоохоронних органів. Складалося враження, що я їх дратував уже самим фактом свого існування. Не реагували на відповідні звернення, не допускали моїх помічників у приміщення мерії. Не надали мені приміщення для депутатської роботи на території округу, хоча були зобов'язані зробити це за законом. Не отримав я жодного разу можливості виступити по ТРК "Київ", в інших підконтрольних держадміністрації ЗМІ, із звітами про виконання своїх депутатських обов'язків, попри те, що закон про статус народного депутата таке право мені щомісяця гарантував, не говорячи вже про мораль. Окремі їх учинки межували з патологією. Пригадаймо, як у 1996-му - уночі - за прямою вказівкою теперішнього градоначальника, вночі збивали букви з моїм прізвищем (у ряду тих, хто мав причетність до їх відновлення) із пам'ятника княгині Ользі, скульптури архістратига Михаїла - покровителя Києва - біля Головної пошти, - тільки тому, що вони, як і герб міста, пов'язувались з моїм ім'ям. Не задовольнившись тим, що в 1996 році з пам'ятника були збиті букви з моїм ім'ям, архістратига Михаїла на майдані Незалежності в 2001 році взагалі демонтували й відправили в Донецьк, він пав жертвою немилості міських властей. Замість цієї любимої городянами скульптури - стрункого юнака, в народі - "бетмена", біля якого закохані призначали побачення, - на майдані, поруч, з'явилась абсолютно потворна, як і "теплиці" на площі, інша композиція.

Дивно розвивалася ситуація навколо герба Києва. Розповіли про неї 3 листопада 2000 року "Вечерние вести" в статті "Киев меняет гербы как перчатки?": "Каждому городу - нрав и права… И, конечно же, герб - необходимый атрибут городской власти. Киев как столица европейского государства просто обязан иметь свой герб, и он у нас имелся. В 1995 г. депутаты Киевсовета утвердили древний герб Киева, изображающий Архангела Михаила. Как вдруг спустя три года, с приходом нового состава Киевсовета, герб опять оказался в центре внимания: почему-то, нынешний его вид не нравится новым народным избранникам города и художникам, чьи проекты в 1995 г. не нашли одобрения.

Прокомментировать ситуацию мы попросили одного из инициаторов решения о возвращении исторического герба Киеву в 1995 г. экс-председателя Киевсовета, народного депутата Украины Леонида Косаковского.

- Я думаю, что сейчас вокруг этого вопроса снова разжигаются страсти потому, что кое-кто не хочет, чтобы возвращение Киеву исторического герба связывали с моим именем. Пять лет назад на сессии Киевсовета рассматривались четыре варианта герба: исторический герб - Архангел Михаил, с изображением Богородицы Оранты, лука с сагайдаком, каштановых листьев на красно-голубом фоне (герб времен СССР). С небольшим перевесом голосов депутаты выбрали Архангела Михаила. Художники, работавшие над проектом, который в итоге был утвержден, отказались от авторства, и окончательный вариант герба был предложен художественным советом. Решение о гербе Киева Киевсовет принял 18 апреля 1995 г., а 27 мая того же года его торжественно освятили и установили на фасаде мэрии. Тогда ни в прессе, ни на официальном уровне никаких возражений не было. Однако после избрания нового состава Киевсовета в 1998 г. с фасада Киевсовета под видом реконструкции герб сняли. На официальных бланках горсовета появился другой, неутвержденный вариант символа Киева. Теперь же говорят об утверждении нового герба. Безусловно, кто-то хочет на этом заработать. Но в данном случае тут имеет место опасный прецедент: неужели с избранием каждого нового состава Киевсовета мы будем утверждать новый герб Киева? В соответствии с подобной логикой, после каждых выборов Президента и нового состава парламента необходимо утверждать новый герб Украины. Ситуация приобретает анекдотический характер, не говоря уже о том, что все расходы по утверждению, разработке нового проекта и замене герба на официальных документах, дорожных указателях и в других сферах больно ударят по столичному бюджету".

Нещодавно, працюючи в архіві над матеріалами про історію самоврядування в Києві, зустрів у книзі М. Сементовського "Киев, его святыни, древности, достопамятности…" (1900 р.) на стор. 21 такі дані: " Первый киевский митрополит Михаил, после крещения киевлян, в 989г., построил на юго-восточной части удела Кия, для прибывших вместе с ним греческих монахов, деревянную церковь во имя архистратига Михаила. Изображение архистратига Михаила было выставлено на малой церкви и послужилио гербом для г. Киева. Архистратиг на киевском гербе изображается стоящим на горе с открытою главою, с мечом в одной руке и со щитом в другой; иногда архистратиг представляется и со шлемом на голове, но это - противно древнему обыкновению". Цим текстом ще раз підтверджується правильність нашого рішення про повернення місту його прадавнього герба, спростовуються нісенітниці про те, що його нам нав'язала імперська Росія. Поруч із цитованим абзацом було розміщене і фото герба. Раджу сьогоднішнім керівникам міста пильніше подивитися на нього і переконатися, що воно не має нічого спільного з тим, що сьогодні зображено на офіційних документах Київради (усупереч, між іншим, її рішенню від 18.04.95 № 57 "Про герб міста Києва", яке ніхто не відміняв). І пересвідчитися ще раз у тому, що якраз той образ архангела Михаїла, який відтворений нами в 1995 році у затвердженому тоді гербі міста, найбільш відповідає історичному аналогові.

Подібними методами влада намагалась стерти навіть згадку про мене з пам'яті людей. Якби змогла, видерла б, напевно, асфальт, по якому я ходив.

Усі подальші роки діяли в тому же стилі.

Сьогодні міські можновладці поводяться так, наче історія міста починається безпосередньо з них. Вони страждають на комплекс "геростратизму", коли - за визначенням поета Є.Євтушенка - обпльовування, зневажливе ставлення до попередників, стало нормою їх поведінки. Мене взагалі намагаються викреслити з реального життя міста.

Я ж з попередниками - головами міськради й міськвиконкому мав постійні робочі контакти. Вони запрошувались на всі визначні заходи, мали можливість у будь-який момент, без попередньої домовленості, зайти до мене зі своїми питаннями. Заради цього відкладав інші справи.

Не відстають від свого шефа й керівники районів. Деяких вразив склероз. Печерська адміністрація забула, наприклад, запросити мене на святкування ювілею району, роботі в якому я віддав п'ятнадцять років свого життя, із них п'ять - на чолі районних органів влади. Мало того, "випустила" згадку про мене у всіх матеріалах. От така миттєва втрата пам'яті. Як не пригадати 30 - ті роки, коли на колективних фото вибілювали небажаних осіб.

Страшенну лють викликали мої критичні, щодо методів господарювання в столиці, на захист своїх виборців, виступи з трибуни Верховної Ради. Особливою запеклістю позначилася боротьба проти незаконної добудови мансард, переважно у центральній частині міста, від якої я і був депутатом. Закономірно, що саме мені і довелося вперше загострити цю проблему з трибуни парламенту. За моїми депутатськими запитами - у відповідь на звернення виборців із проханням захистити їх помешкання від зазіхань міської влади - на цілому ряді будинків Держбудом ці роботи були зупинені. Ця ж установа - на моє прохання - дала роз'яснення, що всі допоміжні приміщення, у т.ч. підвали і горища, є спільною власністю мешканців цих будинків, і без їх згоди використовуватися, переплановуватися, добудовуватися не можуть. (У березні 2004 року це підтвердив у своєму рішенні Конституційний Суд.) Вона ж визнала цілий ряд порушень законодавства з боку міської адміністрації при забудові міста. Зрозуміло, що така моя позиція викликала скреготіння зубів у міських чиновників і бізнесменів, яким я зривав вигідні проекти і вони чинили всілякий спротив моїй депутатській діяльності.

Працюючи в парламенті не пас задніх. Виступав практично на кожному другому засіданні. Уніс п'ятдесят чотири законопроекти. За моїми пропозиціями на вирішення соціально-економічних проблем Києва було додатково спрямовано більш ніж двісті мільйонів гривень. Жодним голосуванням не зрадив своїх виборців. Одним словом, намагався і в парламенті бути справжнім захисником інтересів киян, працювати на розвиток столиці і її перспективу, як це робив практично все своє свідоме життя.

На мені відігрались під час виборів 2002 року. Вони стали тривожним сигналом того, як справді демократичне волевиявлення населення може бути перекручене і спотворено, при злочинній бездіяльності судових органів, за допомогою політтехнологів, масового підкупу виборців, запуску в оберт компромату, безсоромного втручання органів влади міста у виборчу кампанію. З цього приводу П.Симоненко підкреслював: "…99% мажоритарників не обиралися по округах, а їхня доля вирішувалася в адміністрації президента" (www.ПРАВДА.com.ua, 27 жовтня 2003 року). Йому вторить і Віктор Пинзеник: "… значительная часть народных депутатов назначена. Я вообще имею основания говорить, что в этом парламенте не выбирают, а назначают" ("Столичные новости", 23 вересня 2003 року).

Іноді замислююся над проблемою нівелювання самого поняття депутатської праці. Навряд чи хтось заперечуватиме, що до вищого законодавчого органу держави депутати обираються передусім для того, аби творити закони. Разом із тим, багатьох власників депутатських мандатів із досить великою натяжкою можна назвати законотворцями. Радше - статистами. Нерідко протягом усієї сесії такий народний обранець жодним словом чи ініціативою не видає свого існування. "Нуль" під куполом - визначила таких "Українська правда" 20 січня 2004 року в роздумах "ККД і нардепи". Узагалі, сама по собі - це дуже цікава тема: про представників "бійців невидимого (парламентського) фронту", які у період свого перебування в парламенті не підготували жодного законопроекту чи проекту постанови, не подали жодного депутатського запиту, і навіть жодного разу не взяли слова - ні з місця, ані, тим більше, із трибуни. Враховуючи, що ці "рекордсмени" із пасивності депутатствують уже не першу каденцію, виникає питання, чи їх попереднє депутатство було таким само "продуктивним"? Чи, може, не в депутатській ефективності криється секрет переобрання? У нас у бюджетному комітеті, наприклад, реально постійно працювали десь 5-7 із 30. Багатьох із них немає в новому складі парламенту, а інші - кого за весь час повноважень я жодного разу не бачив на засіданнях комітету - і досі ходять у депутатах. Коли на спільних передвиборних зустрічах я чув виступи претендентів на депутатський мандат, то усвідомлював, наскільки і вони, і виборці погано уявляють собі, чим же насправді їм доведеться займатися у разі обрання. Діяльність депутата - це невидима для всіх щоденна, чорнова робота над законами, а не гарячі виступи на мітингах. Усе ж таки, ефективність роботи депутата слід вимірювати передусім за тим, наскільки він може впоратися зі своїми функціями законодавця. Бо від урегульованості законодавчого поля, якості законів залежить життя усього суспільства. Поки що у нас переважають інші критерії.

Уже в пост депутатський період знову відчув "дбайливу" опіку міської влади. По закону про статус депутата після завершення повноважень мені мали надати попередню посаду, а в разі неможливості цього - рівноцінну роботу (посаду). Народним депутатом я був обраний з посади Київського міського голови. Так як вона виборна і зараз заміщена, мені мали надати рівноцінну - тобто посаду, віднесену законом про держслужбу до першої категорії державних службовців. Але не запропонували взагалі будь якої роботи. А коли самостійно намагався вирішити це питання, то "стурбований" Омельченко розгорнув шалену діяльність, особисто обриваючи телефони та бігаючи по кабінетах високо посадовців, вдаючись до шантажу, аби не допустити мого призначення на будь - яку посаду в державній службі. Чимало людей спостерігали 7 квітня 2003 року як Омельченко в 13.30 йшов до відомого будинку по вул. Банковій з моїми книгами у витягнутій руці - доносити на мене. В цей день мало вирішатися питання про призначення мене - у відповідності з наведеними тільки-но положеннями закону - на одну досить високу посаду у виконавчій владі. Він по-суті його зірвав, як по команді його мас-медіа підняли у ті дні справжню істерію.

Правий був Поет: бывали хуже времена, но не было подлей…

Після того, як я, по незалежним від мене причинам, відійшов тимчасово - сподіваюся - від активної політичної діяльності і не займаю - не зі своєї вини - жодної державної посади, - дуже ціную свободу, яку придбав: роблю лише те, що вважаю за потрібне; спілкуюся з тими, хто мені симпатичний; буваю там, де мені цікаво. І це переважає все інше. Більш співзвучними моїм почуттям сьогодні стали дуже точні - які я раніше не усвідомлював до кінця - слова із "Золотої рози" К.Паустовського: "Сейчас особенно обидным показалось мне то обстоятельство, что на протяжении жизни я, как и многие, не позволял себе жить по велению своего сердца, а был занят только неотложными и обязательными делами". Заробляю собі на життя пером, консультаціями, лекції ось запрошують читати…

Але все ж таки сподіваюся, що прийдуть такі часи, коли у нас будуть поважатися закони, і стануть потрібні мої знання і набута кваліфікація, успішна школа керування однієї з найскладніших систем в Україні, і не тільки в ній, - Києвом.

Отже, яким чином мій досвід може прислужитися Києву сьогодні, нерідко мене запитують. Наскільки він буде затребуваний. І настільки мені просто дадуть це робити.

Далі буде...


Також читайте:
Книга Л. Косаківського "Самоврядування в Києві: минувшина та сьогодення"
Матеріали Інтернет-конференції Л.Косаківського, яка відбулась 8 липня 2004 р. на сайті www.conference.osp-ua.info


  © Інститут Трансформації Суспільства 2004-2018. При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на сайт
"Інтернет-конференція" є обов'язковим. Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів.
TyTa