Інститут Трансформації Суспільства

Проект Інституту Трансформації Суспільства     анонси поштою 



  Головна

  Про проект

  Правила участі
      у конференції


  Про нас



  Архів конференцій

2009
2007 2006
2005 2004



Українські міста в Інтернеті
Інститут трансформації суспільства
Портал Олега Соскіна - аналітика, статті, коментарі, новини в Україні та за кордоном
OSP-ua.info - События, комментарии, аналитика

4. "ПОЛІТИЧНЕ ВБИВСТВО НА ЗАМОВЛЕННЯ"



Пригадую, в 1993 році - через декілька місяців після вступу на посаду - мене запитала кореспондент "Правды Украины" Людмила Менжуліна: "Полгода назад вы отважились взять на себя такую ответственность. Если честно, были сомнения?"

Добре пам'ятаю свою відповідь:

"Ни в чем не сомневается, действительно, только безответственный. Я думаю, что в любом деле, если относиться к нему серьезно, будут сомнения. Были они и у меня. Когда хоть немного разберешься, понимаешь, сколько здесь проблем накопилось. Их необходимо срочно решать. А как? И вот эти "ножницы", разрыв между потребностями и возможностями, порождает массу мучительных вопросов.

Но так меня воспитали, что ко всякому порученному делу отношусь очень скрупулезно. Никогда не отличался легкомысленным подходами. Понятно ведь, что эта должность в столь трудной ситуации лавров не принесет.

Сегодня, кто идет на государственную службу, особенно в низовые звенья, а я считаю, что структуры города, района - это самая что ни на есть черновая работа, "кипящий котел" проблем, должен четко это представлять. Я понимал и понимаю свою задачу так: постараться удержать ситуацию и , насколько это возможно, заложить основы, чтобы уже в следующем году было лучше".

Так і намагалися діяти - крок за кроком, щодня, хоч на йоту, поліпшуючи ситуацію на краще.

Що конкретно було зроблено?

Саме в той період узято курс на підтримку й розвиток київської промисловості, науки. Підписані і реалізовувались угоди про співробітництво з Національною академією наук, союзом промисловців і підприємців міста, радою ректорів. Відроджено Київський контрактовий ярмарок.

Був врятований і став набирати потужність будівельний комплекс. Для запобігання розвалу будівельної галузі, що вже тоді спостерігалося на рівні держави, утворили холдінгову компанію "Київміськбуд" (на базі підприємств, які входили раніше в однойменну корпорацію). Розпочала діяти програма реконструкції "хрущоб".

Великі надії, і вони згодом виправдалися, ми поклали на залучення коштів населення для будівництва житла. Робота почалась після мого доручення 10 січня 1995 року відповідним службам щодо підготовки пакета необхідних документів для випуску житлових облігацій. І вже 21 березня цього ж року виконком міської ради на мою пропозицію прийняв відповідне рішення, запровадивши житлові облігації, і, провівши селекцію можливих виконавців, доручив здійснення цієї програми "Київміськбуду". Справа була нова, аналогів на теренах СНД не мала. Тим більше, люди були налякані сумним досвідом "мильних" трастів. Це зараз у цієї ідеї з'явилось багато "батьків", які до її народження не мають жодного відношення, сьогодні активно знімаючи з неї політичні дивіденди. А тоді спочатку всі поставилися до новації обережно, але успіх справи вирішили дві обставини. По-перше, на документі стояв підпис мера міста (він висів у рамці в банку "Аркада" на видному місці, але потім, після мого зміщення, зник разом із будь - якою згадкою про справжнього автора цієї ініціативи), а отже, місто всіма активами й майном узяло на себе відповідальність за надійність облігацій. По-друге, квартири в облігаційних будинках були значно дешевшими, ніж на ринку (за рахунок того, що місто взяло на себе більшу частину витрат на підготовку території під будівництво, а виконком звільнив забудовника від передачі коштів на розвиток соціальної інфраструктури мікрорайону, що став першим полігоном цього експерименту). Це і дало змогу зменшити вартість "облігаційного" житла приблизно на третину. І люди понесли свої гроші. Результат реалізації проекту перевершив усі сподівання. Ключі від перших 109 квартир у будинку на Осокорках було передано мешканцям уже в лютому 1996 року. На цих урочистостях Президент заявив: якщо такі виходи із ситуації ми будемо шукати і для всієї держави, будівництво житла зростатиме з кожним днем.

За визначенням сторонніх фахівців, преси, такої завершеної системи залучення в умовах ринкових відносин коштів організацій, установ та населення для розв'язання однієї з найгостріших проблем - житлової - на той час не було в жодному регіоні держави. Це дало змогу не тільки зберегти будівельний комплекс столиці, почати нарощувати обсяги житлового будівництва, а й, що найголовніше, вперше за післявоєнний період, скоротити чергу на одержання квартир у Києві, починаючи з 1993 року, на 15,7 тис. чоловік. Досвід киян поширювався по Україні.

Вдалося виправити ситуацію в міському транспорті. Розроблено пакет спільних програм із заводом "Південмаш", Львівським автобусним та Київським авіазаводами з виробництва вітчизняних міських автобусів та тролейбусів, налагоджено їх капітальний ремонт. 6 листопада 1993 р. - в день 50-річчя визволення Києва від німецько-фашистських загарбників - був презентований перший власний тролейбус київського виготовлення. Загалом же за час, що мені відвела доля працювати керівником виконавчих структур міста - від 1993-го до 1995 р., - придбано 376 автобусів, 102 тролейбуси, 15 вагонів метро, 240 двигунів для автобусів. Протягом найближчих наступних років про такі цифри транспортники могли тільки мріяти, ще тривалий час вони виживали за рахунок закуплених у попередній період запасних частин. (Обнадіює, що останнім часом - після призначення нового керівництва Київпастрансу - стан справ почав із скрипом змінюватися на краще: закуповуються сучасні автобуси й тролейбуси. Краще пізніше, аніж ніколи. Турбує інше - повна хаотичність у цій справі. Для громадськості - і для обізнаних людей також - абсолютно незрозумілі критерії вибору постачальників нових одиниць рухомого складу. Ще свіжий у пам'яті випадок із закупівлею партії автобусів Volvo. Мало того, що вони давно відпрацювали свій ресурс і їм у будь-якій європейській країні не дозволили б навіть виїхати на вулицю, так ще й поїздка в них для пасажирів - особливо влітку - перетворилася у справжню муку. Машини були розраховані на експлуатацію з кондиціонерами, але їх - як водиться - не встановили. Тож ці автобуси із задраєними вікнами перетворилися у пересувну душогубку на колесах. Киян "нагріли", а хтось на цьому контракті - поза сумнівом - дістав чималенький прибуток. Сьогодні на вулицях Києва з'явилися автобуси мінського виробництва. Можливо - це гарні машини. Але знаю й інше - в Україні здатні виготовляти не гірші. Потрібно припинити годувати іноземних робітників, створювати їм робочі місця, наповнювати чужий бюджет. Радив би підняти документи спільного засідання колегій Мінпромполітики й Київської адміністрації за 1995 рік, на якому була затверджена програма розробки, виготовлення та постачання для столиці автобусів, трамваїв і тролейбусів, організації їх капітального ремонту й відновлення на українських підприємствах, приміром, автобусів - у Дніпродзержинську. Вона - ця програма - була ретельно опрацьована, погоджена на всіх рівнях і - що найголовніше - почала реально працювати. Але згодом - із незрозумілих причин - була забута новою адміністрацією. Напевно, спрацювали лобісти і чиїсь приватні інтереси, а кияни знову постраждали.)

Затверджено і почали здійснюватися програми розвитку метро до 2010 року (в 1994 р. введено дві нові станції), забезпечення киян домашніми телефонами за рахунок введення нових АТС (її виконання дасть можливість найближчим часом узагалі зняти цю проблему).

Приділялося багато уваги роботі з ветеранами, почата реалізація великої кількості соціальних програм, зокрема, "Турбота", що діють дотепер. Уведені в експлуатацію дитяча молочна кухня - фабрика потужністю 40 тисяч порцій дитячого харчування за зміну, діагностичний центр із найсучаснішим обладнанням на Харківському шосе (аналогічною апаратурою обладнали і Жовтневу лікарню, діагностичний центр на Оболоні), новий гематологічний центр тощо.

Ті роки відзначені пробудженням духовного життя. Балотуючись на посаду мера міста, я запропонував програму, одним із ключових пунктів якої стало відродження історичної пам'яті, втрачених традицій і пам'ятників. Одержавши перемогу на виборах, ми приступили до її реалізації.

Повернули Києву його древній герб. 27 травня 1995 року на будинку Київрада був установлений герб і на щоглі піднятий прапор із зображенням архістратига Михаїла - традиційного захисника міста протягом століть. Це стало подією всеукраїнського масштабу, яка в прямому ефірі транслювалась по національному телебаченню.

В 1996 році відтворили знищений у 20-ті роки пам'ятник княгині Ользі, святим Кирилу і Мефодію, Андрієві Первозваному. В своїй попередній книзі з цієї нагоди вже мав можливість наголосити: "Я был счастлив, что имел причастность к этому. Ведь это было не просто открытие очередной скульптуры. Может, для кое-кого само событие стало поводом покрасоваться перед телекамерами, прочитать, сбиваясь, путая слова и ударения, кем-то подготовленную речь, так ничего и не поняв... Для меня же, как и для многих моих единомышленников, для нас, киевлян, открытие памятника стало актом покаяния, очищения, возвращением исторической справедливости, наполненным глубоким духовным смыслом, восстанавливающим связь времен, побуждающим вспомнить, кто мы, откуда мы родом, на какой земле жили и творили наши деды и прадеды".

Спільно з відомими громадськими діячами ініціювали в 1995 році Указ Президента про державну програму відтворення видатних пам'ятників історії й культури.

Окрім пам'ятника княгині Ользі, прийняте рішення про початок відновлення церкви Богородиці-Пирогощі, Михайлівського й Успенського соборів (мною був затверджений і графік робіт, які одразу розпочалися), місту повернуті імена славних синів - С.Лифаря, В.Горовиця, зокрема, започатковані конкурси їх імені. Про балетний конкурс, що став одним із найпрестижніших у світі, в тижневику "Зеркало недели" (№ 15 від 17 квітня 2004 р.) сказано: "В этом году исполняется 10 лет единственному в мире форуму, который носит имя выдающегося деятеля мирового балета, талантливого танцовщика и балетмейстера, театрального и общественного деятеля и педагога, киевлянина Сергея Михайловича Лифаря (1905-1986), столетие со дня рождения которого мировая общественность будет отмечать в следующем году. Cокровенная мечта великого странника сбылась только в 1994 году - он вернулся домой. Уже как символ. Иногда кажется, что Лифарь жив и продолжает творить: открывает новые имена, дает путевку в жизнь, вдохновляет на подвиги и свершения, как бы подпитывая всех нас своей энергией. После участия в конкурсе его имени "засветилась" молодая талантливая поросль. В огромной степени именно благодаря конкурсу им. С.Лифаря десятки наших перспективных танцовщиков, которых мы помним и любим, стали достоянием иных стран, обогатив зарубежные труппы притоком ярких балетных сил".

Побудовані Співоче поле, нині улюблене місце відпочинку киян, дитяча академія мистецтв. Почато реалізацію цілого ряду нових культурно-художніх і молодіжних програм, зокрема, святкування дня молоді й студентів тощо.

Відновлювалися старі і закладалися нові міські традиції. Саме в ті роки народився День Києва у тому вигляді, що так полюбився нам сьогодні і став справді родинним святом. Це вже була нова філософія міського життя. В 1994 році, вітаючи киян із днем народження міста, я сказав, що ми - одна сім'я і маємо дбати про Київ як власний дім. Відійшовши від формально - бюрократичних традицій радянських часів, коли свято мало ідеологічне спрямування і прославляло керівну роль правлячої партії, в наші дні воно виплеснулось на вулиці й площі, наближалось до кожного мікрорайону. І вже не треба було за партійною рознарядкою забезпечувати явку активістів на офіційне відкриття, що зазвичай відбувалося на площі Жовтневої революції. На вулиці виходили сотні тисяч киян. Народилися сучасне свято квітів, спільна з городянами зустріч Нового року на Майдані, реєстрація шлюбів у мерії тощо. Піком став День молоді на Співочому полі у 1995 році, де зібралось більш ніж півмільйона киян. Відбулось справжнє єднання киян.

Між іншим, на цих заходах ми "розкрутили" багатьох талановитих співаків, які в наші дні стали всіма улюбленими виконавцями. Тоді ж їх мало хто знав - грошей на оренду залів, рекламу на ТБ у них просто не було. Один виступ на Співочому полі з 500 тисячною аудиторією (що дорівнював 100 концертам у "Україні" або 50 - в Палаці спорту, а це для них було зі сфери фантастики, просто непідйомним) із прямою трансляцією на всю країну робив їх в одну мить популярними. Окрім того - а я за цим особисто слідкував - найперспективніших ми брали із собою в поїздки по Україні, за кордон (одна співачка з національної опери, незатребувана у нас, після виступу під час днів Києва в Тулузі в 1993 році, одразу, прямо там, отримала пропозицію щодо контракту і з тих пір працює у Відні), включали у програми урядових концертів. Крім "засвітки", після останніх - в ході фуршетів - удавалося вирішити для митців деякі проблеми. Пам'ятаю, як одного разу саме так удалося добитися присвоєння почесного звання заслуженої артистки виконавиці, яку називають тепер "золотим" голосом України. Табачник сховав її документи під сукно і не давав їм ходу - він тоді опікувався артистичною кар'єрою своєї дружини й виживанням із театру Ади Роговцевої. Нагороди роздавалися лише наближеним до цього клану. Після одного з концертів у "Україні" на 6-му поверсі давався урядовий прийом. Столи розставлялися на всю довжину й ширину фойє поверху. Стіл для керівників держави й міста - чоловік на десять - стояв у центрі. Біля нього мікрофон. Як правило, проголошувалося один-два тости - глави держави й мера. А далі спілкування йшло вже за кожним столом окремо - запрошених розміщували відповідно рангам, заслугам і інтересам. Як завжди, після кількох обов'язкових тостів, я запросив президента піти "у народ" - поспілкуватися з учасниками банкету. Обійшовши деякі столи, за кожним із яких символічно піднімалася й пригублювалася чарка, відбувалася невимушена розмова, я підвів главу держави до столу, де зібралися артисти. Там, проголосивши за них короткий тост, жартівливо повідав про цю ситуацію. На наступний день указ був підписаний. Багатьом із митців ми допомогли й у вирішенні побутових проблем - одержанні житла, встановленні телефонів тощо. Траплялося і таке. Наприкінці 1995 року я був на відкритті нового приміщення Ватутінської районної санепідстанції. Підійшов помічник і передав трубку стільникового зв'язку. (Принагідно, варто згадати, безумовно, надійний зв'язок, - найважливіша умова успіху будь-якої управлінської діяльності. У різні періоди ця задача і вирішувалася по - різному. У мій час не було таких можливостей як зараз. Пам'ятаю, як ще в мою бутність перебування головою райвиконкому, а потім і керівником міста ми розробляли цілу систему збору на випадок якихось екстрених ситуацій - хто кому по ланцюжку дзвонить, до кого заїжджає (не у всіх ще були навіть домашні телефони) і т.д. Або пригадую ті часи, коли при виїзді на аварію, водій з чергової машини по телефону викликав на місце керівників тих або інших міських служб, бо інших засобів зв'язку просто не було, поки я або хтось із моїх заступників на місці до їхнього прибуття давав перші розпорядження. Це вже потім, починаючи з 1993 року, коли ми з Президентом країни Л.Кравчуком відкрили на Печерську першу в Україні станцію мобільного зв'язку UMC, і я, в числі першої п'ятірки керівників держави, одержав можливість користуватися "мобілкою", ситуація стала докорінно мінятися. Десь через рік, ми придбали мобільні телефони для всіх моїх заступників і керівників ключових служб. Моя вимога була простою - телефон повинний бути ввімкнутий завжди. Не всім це подобалося, але дозволяло вийти на новий рівень управління. Не секрет, бували ситуації, коли раніш окремих керівників у найпотрібніший момент іноді просто не можна було знайти. Вони спокійно з'являлися на роботі в понеділок, після того як усі вихідні місто, що називається, стояло на вухах, і на всі питання відповідали: був у тещі, брата, свата, а в них немає телефону. Більше не стало "недосяжних" працівників. Сховатися стало неможливим навіть при виїзді в ліс на "пеньки" - кодова назва шашликів). Тоді ж я почув у слухавці голос секретаря своєї приймальної. Вона, вибачившись, повідомила, що до неї у сльозах зателефонувала дружина одного зараз популярного співака - Марина - і розповіла, що її чоловік потрапив по дорозі на концерт в аварію, сильно побився, але швидка завезла його до районної лікарні, він лежить у коридорі і ніхто на нього не звертає уваги (дійсно, він не був ще широко відомим). Благала допомогти. Я тут же дав доручення своєму заступникові - М.Гульчію, який був поруч із мною. Постраждалого терміново перевезли до реанімації 12 - тої міської лікарні на Печерську, і найкращі спеціалісти довго, буквально по кісточках збирали й формували йому заново ніс, що зветься, насправді врятували його обличчя. Він видужав, своїм виглядом, фірмовими вусами й піснями тепер хвилює тисячі жінок і якось швидко забув і мене і цей епізод у своєму житті.

В той час народилася ціла плеяда нових виконавців, які тепер сяють справжніми зірками на небосхилі нашої опери та естради. Не дали ми загинути і багатьом уже відомим на той момент артистам, підтримали їх у той важкий для всієї держави період, зберегли їх талант для держави й людей.

В 1995 році утворено муніципальний канал ТРК "Київ". Щонеділі почала виходити програма "Віч на віч із мером", в якій я відповідав на запитання киян, пояснював ті чи інші кроки міської влади - так реалізовувався принцип відкритості у діяльності органів влади міста, встановлювався зворотній зв'язок із городянами. І це не було даниною моді. Інші проголошували близькість до мас, ми ж її практикували.

Саме таке розуміння і спонукало мене, між іншим, внести 18 травня 2000 року на розгляд парламенту законопроект "Про внесення змін до Закону України "Про вибори Президента України" (р. н. 5328 від 18.05.2000), яким передбачалося введення у виборчий процес по обранню Президента України норми публічних дебатів кандидатів на найвищий пост у державі. Основною їх метою було допомогти виборцям отримати достатній обсяг інформації, щоб свідомо брати участь у виборах. Пропонувалося, щоб зазначені дебати відбувалися на Першому національному телевізійному телеканалі, який охоплює своїми передачами всю територію України. На моє переконання, дебати дозволяють більш повно розкритися претендентам, практично виключають можливість створення їх фальшивого образу, зменшує вірогідність обману виборців. А помилка надто дорого коштує народу. Як свідчить зарубіжна практика, публічні дебати у ході президентських виборів користуються великою популярністю і мають значний, а іноді вирішальний вплив на остаточний вибір громадян, які прийдуть на виборчі дільниці в день голосування. Уперше роль теледебатів у передвиборному процесі яскраво проявилася у 1960 році, коли Джон Кеннеді саме завдяки їм завдав поразки Річарду Ніксону і став Президентом Сполучених Штатів. Відомий американський журналіст Девід Гелберстам писав: "Він (Кеннеді) ніколи не був би обраний Президентом без телебачення". Це класичний, хрестоматійний приклад. Ми є свідками того, яку увагу у США та у всьому світі викликали дебати між Альбертом Гором та Джорджем Бушем, що транслювалися у і нас по каналу ICTV. Деякий досвід проведення дебатів є і в Україні під час проведення президентських кампаній 1991 і 1994 років, практика яких була, на жаль, перервана в 1999 році. Може ми ще не готові в повному обсязі запровадити такі теледебати, які проводяться й стали визначальними в ході виборів у США і багатьох європейських країнах, - писав я в пояснювальній записці до законопроекту. Але, якщо ми проголошуємо рух до цивілізованої спільноти, то треба з чогось починати. Наголошував: перший крок, який ми можемо зробити - спробувати законодавчо виписати це питання. Але внесений проект закону чомусь викликав переляк у керівництва Верховної Ради, його не зрозуміли депутати. Вони виявилися неготовими до таких - відкритих змагань, як і всіляко уникав прямих дебатів на виборах мера той же Омельченко. Треба було бачити, які чудеса спритності проявляв спікер І.Плющ, аби не допустити розгляду цього закону у сесійній залі. Сім раз, за моїм наполяганням, він уключався до порядку денного, але на обговорення головою жодного разу, в порушення усіх регламентних норм, так і не був поставлений. Якось у п'ятницю, - а це у парламенті - короткий день, - питання, нарешті, було включено в розклад засідань на цей пленарний день - передостаннім у списку. Я вже крокував до трибуни, аби зробити доповідь, коли чую, що головуючий - Плющ - оголошує замість нього наступний законопроект. Коли я підійшов до нього, обурюючись, він не знайшов, дивлячись на мене "ясними" очима, іншого виправдання, окрім того, що він мене просто не помітив, хоча в той час, коли виголошував другого промовця, дивився прямо на мене. Клятвено пообіцяв мені, що у вівторок - наступний пленарний день - першим буде стояти моє питання. Як водиться, свого слова так і не дотримав, до кінця повноважень парламенту 3-го скликання у 2002 році, законопроект про публічні теледебати претендентів на президентський пост не був розглянутий і у такий спосіб був похований в архівах. Щоправда, на щастя, ідея не вмерла - профільний комітет тоді прийняв рішення врахувати його положення у змінах до Закону про вибори Президента України, який готувався до розгляду. Але руки до нього у депутатів 3-го скликання так і не дійшли. В березні 2004 року такі зміни до законодавства про президентські вибори, нарешті, схвалені парламентом. До Закону складовою частиною ввійшли і норми про теледебати, а окремі положення дослівно відтворили з мого законопроекту чотирирічної давності). Так що на виборах восени 2004 року теледебати все ж таки відбудуться.

Переконаний, що вміння говорити з людьми не тільки з трибуни, читаючи доповідь із написаного кимсь папірця, а й у шумному натовпі, в заводських цехах, на будівельних майданчиках, ринкових площах, у прямих ефірах на радіо та телебаченні, до того ж доступною, зрозумілою мовою, - необхідна умова, своєрідний професійний тест для тих, хто хоче займатись політикою, зокрема, бути мером міста. В іншому разі потрібно шукати інше заняття.

Для мене це було внутрішньою потребою, що я і робив завжди із задоволенням. Такі спілкування, певна річ, додавали адреналіну, але і приносили багато, і мені, - в вигляді вражень і спостережень, висновків для подальшої роботи, - і людям, для яких у результаті таких контактів міська влада набувала нормальних людських рис, ставала ближчою й зрозумілішою. Мабуть, одним із перших у державі розпочав прямі ефіри, запровадив новий формат спілкування з киянами.

Такий стиль практикував і раніше, - працюючи керівником Печерського району. Щоправда, можливості тоді були значно меншими, та й керівна й спрямовуюча сила - партія - такі речі не заохочувала, без вагань могли приклеїти ярлик "популіста" з усіма відповідними, в тому числі й організаційними висновками. Ще будучи першим секретарем райкому, започаткував інформаційне видання "Печерськ", як додаток до багатотиражки КАДІ "Автодорожник", - районних газет у Києві тоді не існувало. В ньому друкувались різні матеріали про діяльність районної влади й життя району, зокрема, деякі, як на той час, "крамольні": про екологічні проблеми (тоді слово еколог було майже лайливим, і окремі мої попередники, коли ми розглянули цю проблему на бюро райкому, щиро радили мені кинути цю несерйозну, як на них, справу), про необхідність надання квартир у цековських будинках у "Царському селі" не тільки партійній номенклатурі, а й рядовим членам партії, про відкриття Маріїнського палацу для відвідань киянами і гостями Києва (чого ми все-таки домоглись, прийнявши на партійній конференції спеціальну відозву до Ради Міністрів) тощо. У мене випадково зберігся примірник цієї газети за квітень 1990 року. Гортаю його. Тут розгорнута інформація й рішення першої сесії демократично обраної районної ради, повідомлення - за рішенням депутатів сесії ради проводяться відкритими, і всі бажаючі можуть бути присутніми на балконі. Друкується матеріал про вибори на делегатів 28-го з'їзду КПРС, пропозиції про наближення якого і прямі вибори делегатів у партійних організацій від імені райкому вносились мною на пленумі міськкому партії. Пропонується читачам долучитись до розмови: як подолати структурні проблеми управління районним господарством, як на практиці досягти випереджаючий розвиток соціальної сфери, висловити свої думки щодо запропонованої нами концепції переходу району на умови самоврядування. Відчуваю скепсис у читачів. Дійсно, тепер таким нікого не здивуєш. Тоді ж такі речі виглядали як щось незвичне, іноді екстраординарне. З обранням нової районної влади, ми вирішили перетворити це інформаційне видання в повноцінну газету. З її створенням пов'язана історія виникнення іншої, популярної зараз газети - "Киевские ведомости". Про це і хотів розповісти, відступаючи від свого оповідання.

Якось попросився на зустріч Володимир Кулєба, головний редактор суперпопулярної у ті роки газети "Комсомольское знамя", в народі - "Коза", якого я добре знав по спільній роботі на "Арсеналі". З ним прийшов Сергій Кичигін, в минулому журналіст "Вечірки", а тоді - бізнесмен, керівник фірми. Посміялись з приводу однієї ситуаціїї, що у нього виникла. Кичигін поцікавився які види діяльності цікавлять район, чим його структура могла би бути корисною. Нормальна розмова, кожний шукав свою нішу в бізнесі, районна влада ж була зацікавлена, щоб він, цей бізнес, що народжувався, розвивався без збочень, допомагав району в розв'язанні його проблем. Я розповів про наші труднощі, мимохідь згадав про газету, яку збирались в районі видавати. Переді мною сиділи журналісти, тому ця тема їх надзвичайно зацікавила. Одразу почали її жваво обговорювати. Домовились щодо наступного - Сергій Олександрович готує концепцію, ми її спільно потім обговорюємо. Одночасно разом із Володимиром Юрійовичем думаємо, кого ще можна буде залучити до цієї справи.

В липні 1991 року проект був готовий до здійснення. Повністю опрацьована концепція видання, основним лейтмотивом якого стали слова із записки Кичигіна про ефект тітоньки Саллі, яку зовсім не турбує, що сказав президент США, а надзвичайно хвилює, коли за рогом її будинку відкриється нова пекарня, і чи завезуть туди зранку свіжий хліб. Газета про людей і для людей - таким вимальовувався проект. Засновниками, окрім районної влади, погодилися стати "Коза", фірма "Довіра", футбольний клуб "Динамо-Київ", керований В.Безверхим - також арсенальцем. Підготували установчі документи, Кичигін запропонував редактора - Олександра Швеця, свого колишнього колегу по "Вечірці", сказав, що у нього є і журналістський колектив.

Опускаючи зайві подробиці, скажу лише, що в такому вигляді нашим намірам так і не судилось здійснитись. Спочатку з невідомих причин різко охолов до цієї справи Кичигін, по суті, відійшовши в бік. Потім мене відволікли відомі історичні події - ГКЧП, проголошення Незалежності України, референдум із цих питань. Одним словом, було багато інших турбот.

До видання газети "Печерськ" повернулись лишень у кінці 1991 року. Тоді і вийшов її перший номер, але - у скромнішому варіанті, з іншим редактором. Причини такої поведінки С.Кичигіна стали зрозумілими, коли я влітку 1992 року на пляжі, відпочиваючи в санаторії "Конча-Заспа" , відкрив пробний, так званий нульовий, номер, нової газети "Киевские ведомости". В ній була, по суті, відтворена концепція, підготовлена нами спільно рік тому для газети "Печерськ", звісно, тепер у загальноміському масштабі, із тим же О.Швецем на чолі. Усі ідеї, навіть окремі рубрики, були повторені, але, і цього ніхто не заперечує, розвинуті й вдосконалені. Але ж ідея й основні обриси були вхоплені з розробленого спільно плану газети "Печерськ", бо на момент нашої з Кичигіним першої зустрічі планів видання такої газети у нього і на думці не було.

Тоді , у 1992, я спокійно поставився до цього, міркуючи, що кожен вільний чинити так, як підказує йому совість. Поздоровив з утворенням нової газети, запропонував свою допомогу. Підібрали для газети приміщення колишнього дитячого садка по вулиці Кіквідзе, але там у результаті, за проханням самого Кичигіна, розмістилась фірма "Довіра" ( а зараз і "2000"), а сама редакція - у приміщенні учбового комбінату "Головкиївміськбуду". Працюючи і в районі, а потім і на Хрещатику, 36, допомагали журналістам у вирішенні побутових проблем, зокрема, житлових. Одним словом, сприяли, чим могли, в їхній діяльності. Недарма, надаючи мені слово для вітання газети на вечері з нагоди річниці заснування влітку 1994 року Сергій Олександрович досить компліментарно представив мене як одного з тих, хто стояв біля початків газети, а при кожній особистій зустрічі розшаркувався і не забував про це згадувати. Суттєво підтримала газета мене і на виборах в 94 - му. Тим не менш - усе це не завадило редакції різко змінити платівку, відчувши, що подув інший політичний вітер. Як тільки фінансовий контроль над "Ведомостями" перейшов до М.Бродського, газета поступово почала використовуватись для боротьби зі мною. Саме тоді народилися статті на замовлення, справжня "заказуха" - про це згадувалося раніше. Як я уже писав, відкрито почалось все з газетної качки, якою стала стаття в цьому виданні від 10 червня 1995 року "Дорога к президенству или феномен Леонида Косаковского", що дала старт розгнузданій антикосаківській кампанії у Києві. Бродський, суперполітизацією газети, перетворивши її на рупор господарів, що постійно мінялись, відвернули читачів від спочатку улюбленого видання. Так само і "Печерськ" став звичайним бойовим листком районної влади на зразок радянської "Правди". Шкода, а як добре все починалось.

Для мене не було таємницею переорієнтація видання на моїх опонентів. Я знав про це ще до того, як ці процеси набули видимих ознак. Потрібно відверто сказати про те, що я був добре обізнаний у всьому, що відбувались у місті.

Тут необхідно відзначити - в державі існувала, і зараз є, ціла система інформування її керівників про ті процеси, які відбуваються в суспільно-політичній та соціально-економічній сферах. В описуваний час щопонеділка керівники СБУ, МВС та інших служб були на доповіді у президента. Іноді, за його дорученням, із відповідними матеріалами знайомили місцевих керівників. Певна, в чомусь схожа, діяла схема інформування і на рівні міста. Пригадую, що довідки СБУ уявляли із себе не підписані ніким один або декілька аркушів паперу по конкретній темі. Зазвичай їх читали в присутності першої особи цієї установи в місті й одразу віддавали, рідко, лише якщо на, то була спеціальна вказівка, - розписувались. Залишати у себе їх не дозволялось в жодному разі. Я досі думаю над тим, хто й ким керував у даному випадку. Чи не мала місце така ситуація, коли хвіст крутить собакою? Адже існувала величезна небезпека, що спецслужби, готуючи аналітичну, або оперативну інформацію, можуть робити це упереджено, чи дозувати її, подаючи так, аби забезпечити бажаний напрямок політичних процесів, або звести з кимсь рахунок.

В цій державі ні про кого не має таємниць. Знали і про мене все. Мені не було чого приховувати. Коханок не мав. До лазні і на шашлики не любив їздити, вважаючи це зайвою втратою часу. Усі мої маршрути були відомі - квартира - робота - поїздки у справах - знову квартира, або держдача, де все повністю прослуховувалось, а персонал також спеціально добирався. Непримітним жигульонком, який мали для не афішованих виїздів мої попередники, я жодного разу не скористався. Коли до мене у своїх справах прийшов керівник служби урядового зв'язку, то жахнувся:

- Ваш кабінет може слухати, хто завгодно, давайте ми тут попрацюємо і все захистимо.

Я відповів:

- Дякую. Але я тут не роблю і не говорю того, що було би необхідно приховувати.

До того ж ми всі перебували під ковпаком всесвітньої системи стеження. Одна з таких систем глобального електронного нагляду під назвою "Ешелон" (Echelon) створена США після Другої світової війни для слідкування за системою телекомунікації СРСР і знаходиться під керуванням американського Агентства національної безпеки (NSA - National Security Agensy). Її надпотужні комп'ютери пропускають через себе величезний потік інформації, ідентифікуючи кожне слово, і якщо якесь слово збігається зі словом закладеним у пам'ять комп'ютера включається запис і вся розмова записується до кінця. Також можна прослуховувати конкретних заздалегідь визначених людей та організацій. Після поділу інформації за типом, вона прослуховується й визначається її цінність і небезпечність, після цього вона кладеться в сховище на 5 років, після п'яти років вона прослухується ще раз і якщо й у цей раз вона не представляє ніякої цінності, вона стирається. І так щохвилини, щодня. Навіть якщо розмова ведеться заздалегідь домовленими термінами, приєднання може проводитися за номером телефону необхідного абонента і навіть за тембром голосу. Використання ж спеціальних пристроїв шифрування голосу (скремблирування) лише трохи затримає обробку інформації. Наприклад, для перехоплення інформації над територією Росії (а значить і України) створений спеціальний центр радіо - і радіотехнічної розвідки, розташований недалеко від Аугсбурга (Німеччина). Це найбільший центр перехоплення АНБ: його головна антена діаметром 300 м і висотою 30 м., а службові приміщення центра розташовані під землею на глибині 25 м на 12 поверхах. На всьому просторі Європи вся електронна пошта, телефонні і факс-повідомлення в плановому порядку перехоплюються Агентством національної безпеки США, при цьому здійснюється пересилання цільової інформації у штаб-квартиру АНБ... На відміну від багатьох систем спостереження, розроблених у часи холодної війни, система "Ешелон" розроблена переважно не для військових цілей, а для шпигунства за урядами, громадськими організаціями й бізнесом на території практично будь-якої країни... За повідомленнями газет, ця гігантська мережа може перехоплювати до 2 мільярдів приватних повідомлень на день, які сортуються системою штучного інтелекту.

"Ешелон" настільки могутня система, що дозволяє прослухувати практично увесь світ. Ця картинка аж ніяк не фантазія. Як з'ясувалося, моє прізвище, поруч з іншими керівниками в Україні, було також у полі зору цієї структури. Одного разу мені показали роздруківки деяких розмов, в яких фігурувало моє ім'я, вилучені у ході оперативно-розшукових заходів у представника однієї з іноземних держав. В основному порожні розмови різних людей, але для мене випадково проявилося і таке - була зафіксована бесіда канадського бізнесмена з київським абонентом (прізвища зі зрозумілих міркувань опускаю), в якій він, невдоволений тим, що ми зірвали його оборудку з будинком колишнього ресторану "Лейпциг", допитував співрозмовника, як можна мене зняти з посади, аби поставити зручнішу людину. Коли йому відповіли, що це важко, оскільки мене не призначали, а обрали мером, він сказав, щоб працювали над планом, як мене все ж змістити, а зі свого боку пообіцяв фінансову підтримку цих заходів. Так я несподівано отримав корисну для себе інформацію.

До всіх матеріалів, що надходили мені з органів, про які йшлося декілька абзаців вище, я ставився з обережністю, сумував дані з різних джерел, і тільки потім робив висновки. Якось мені подзвонив Кравчук:

- Добрий день, - сказав Леонід Макарович. - Побудь на місці, зараз до тебе привезуть один матеріал із СБУ, я його щойно прочитав. Ознайомся, перевір, якщо потрібно, - відреагуй.

Через хвилин двадцять до кабінету зайшов генерал, зараз він займає високий пост. Я прочитав довідку на сторінку - справа йшла про деякі сумнівні зв'язки першого заступника глави адміністрації одного з районів. Віддав, сказав, що розберусь. У відповідь почув:

- Вирішуйте, як вважаєте за потрібне. Ми ні на чому не наполягаємо.

Специфіка таких документів полягала в тому, що на них не можна було послатись. Я навіть не міг нікому із заступників про це сказати. Зібрав інформацію з інших джерел, і коли переконався, що вона заслуговує на увагу, - звільнив цю людину. Точно так пізніше відсторонив від посади керівника одного з комунальних підприємств.

Так що я знав практично все про плани моїх недругів, хто і що буде робити і коли. Але не вдавався до їх методів, і всі проблеми намагався вирішувати публічними, цивілізованими процедурами. І у випадку з "Ведомостями", знаючи про ті вказівки від людини, яка тримала на фінансовому повідку їх газету, - які матеріали про мене і як подавати, про зустрічі з моїм наступником у районі, що уже мостився на моє місце, і активно включився в кампанію проти мене, - я і словом не показав, що мені щось відомо, зберігаючи рівні відносини.

Обриваючи цей затягнутий. проте потрібний відступ, продовжу розповідь про діяльність своєї адміністрації.

Ділові контакти складалися з Київською областю, щороку підписувалися взаємовигідні договори про співробітництво. Сьогодні, на жаль, через непомірні амбіції керівників міста, вони практично відсутні. Страждають, у першу чергу, кияни, змушені найчастіше купувати імпортну продукцію. Та й зерно місто сьогодні "клянчить" із держрезерву. Ми ж зуміли за три роки створити систему забезпечення Києва продовольчими товарами в нових економічних умовах, що дало позитивні результати і дозволило швидко скасувати талони, зупинити падіння товарообігу. Київ був цілком забезпечений ресурсами зерна в обсязі 255 тисяч тонн і мав найдешевший хліб у державі.

У 1995 році на пільгових умовах харчувалося 122 тисячі школярів. Починаючи з 1993 року, місто з метою здешевлення шкільних товарів почало виділяти гроші на проведення шкільних базарів. З 1993 року ми вперше за рахунок бюджету організували літній відпочинок дітей. У 1995 році оздоровилось 216 тисяч школярів.

Згадуваний період став часом динамічного виходу Києва, як столиці вже незалежної держави, на міжнародну арену, його визнання. Окрім відновлення й підтримання вже існуючих зв'язків із муніципалітетами інших країн, активно велись переговори й підписувались угоди про встановлення партнерських стосунків із столицями в різних куточках світу, зокрема, - із Пекіном, Хельсінкі, Варшавою, Будапештом, Кишеневом, Таллінном, Єреваном, Гаваною, Преторією та іншими. Київ став членом Всесвітньої ліги історичних міст, цілого ряду інших впливових організацій, що об'єднували мерів та столиці й міста світу, а в 1995 році - і ця подія стала визнанням авторитету нашого міста серед інших міст - ми приймали у себе конференцію всіх губернаторів і мерів столиць країн Причорномор'я. Брали активну участь у становленні Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи, а в 1996 році мене було включено до складу постійної делегації України в цій впливовій організації. Голос Києва авторитетно лунав на інших міжнародних форумах. Безпрецедентними по розмаху стали проведені в жовтні 1993 року Дні Києва в Тулузі, чого тоді не робилось навіть на державному рівні, та і досі так і не повторено діючою адміністрацією в інших країнах. Завдяки таким заходам іноземці вперше відкривали для себе Україну, адже, що приховувати, в ті роки нас сприймали як росіян чи представників однієї з областей Росії. З деякими столицями ми раніше налагоджували відносини, ніж вони встановлювалися офіційно між країнами. Завдяки побратимським контактам проблеми вирішувалися нерідко швидше, ніж на рівні міждержавних стосунків. Ми перейшли від ритуальних і представницьких зв'язків, що було характерно радянському періодові, на ділові й конкретні. Тут можна згадати Гавану, яка оздоровила наших дітей на суму, що обчислюється мільйонами доларів, фактично безкоштовно, і багато іншого.

У своїй роботі виходили з того, що місто всі 24 години на добу має бути керованим, а киян мало турбують взаємовідносини між Київрадою та її головою. Їм потрібні конкретні результати діяльності міської влади.

Нові обов'язки Києва як столиці незалежної України висунули перед містом нові стратегічні завдання, досвіду вирішення яких ми не могли набути раніше, виконуючи функції столиці республіки у складі колишнього СРСР. Ці фактори, а також перебудова економіки на ринкових засадах, не лише збільшили навантаження на органи влади міста, а й вимагали від них перегляду й системи управління, методів і змісту роботи. З 1991 по 1994 рік ішла перманентна зміна на законодавчому рівні побудови влади в столиці, вона тільки спиналася на ноги. Нарешті, в 1994 році був обраний мер та міська рада - на чотири роки, що давало надію на стабільність. І перед нами зазначені вище проблеми встали на повний зріст. Треба було знаходити власні, адаптовані до сучасних реалій та наших історичних традицій шляхи їх розв'язання.

В основу роботи була покладена програма, затверджена після моєї доповіді 16 листопада 1994 року на засіданні міськвиконкому, із такою назвою: "Реформуючи виробничі відносини, спираючись на власні сили, створити умови для збільшення обсягів виробництва й послуг". Вона охопила всі аспекти життя міста, включала й аналіз існуючих проблем, і чіткий план дій не лише на період наших повноважень, але і на більш віддалений час. В ній по суті була викладена сучасна ідеологія й стратегія розвитку міста. В більшості своїй ці положення спрацювали, матеріалізувались в конкретні програми, що діють і сьогодні, своїми ідеями і зараз живлять міську адміністрацію.

Усе, що було зроблено доброго й гарного за минулі роки швидко забувається - так ми влаштовані, - і сприймається як даність. Нікого вже зараз не цікавить - якою кров'ю, якими неймовірними зусиллями й потом нам це далося. Є конкретні події й факти, і існує наше уявлення про них; реальне життя змінити важко, іноді неможливо, а от уявлення про нього під впливом засобів масової інформації й пропаганди, що ведеться під визначеним кутом зору - перевернути можна швидко і дуже істотно; цим і займались протягом останніх восьми років мої супротивники, щосили ну прямо таки "демонізуючи" мій образ, а переслідувачів у мене вистачає дотепер.

Працюючи по 12-14 годин щодня, я якось мало задумувався над тим, а як я сам і моя робота виглядають в очах городян. Мені здавалося, що величезні позитивні зміни, які відбулися в Києві за роки, визначені мені долею для роботи на чолі органів міської влади, особливо враховуючи загальну надзвичайно важку ситуацію у державі, настільки очевидні, що про них немає потреби спеціально говорити. Але виявилося, що я помилявся, - усе ж таки необхідно. І зараз я з великим запізненням це намагаюсь зробити.

Доводиться чути деякі довільні тлумачення результатів нашої роботи, некоректні оцінки. Але все пізнається в порівнянні. Спробуємо це зробити. Як розпорядилася тим потенціалом, який отримала у спадщину нинішня адміністрація?

Вона приступила до керування містом у 1996 році з кращими стартовими можливостями порівняно з 1993 роком, коли довелося починати мені і моїм колегам. Це вже було інше місто. Образно кажучи, ми його поставили на рейки і міський локомотив успішно набирав оберти.

Результати роботи адміністрації за три наступні роки після того, коли її очолив Омельченко (1996-1998), за головними показниками гірше, ніж за три роки (1993-1995) роботи нашої адміністрації. І - це факт. Усе інше - від лукавого. Кажуть: час - найоб?єктивніший суддя, він усе розставляє по своїх місцях. Отож, узявши для зручності й порівнянності показників саме такі часові рамки, можна відзначити.

У 1996-1998 роках до 1530 тисяч кв. м, або на 1025 кв.м. знизились обсяги будівництва житла в порівнянні з 1993-1995 роками (2555 тисяч кв. м), коли працювала моя адміністрація. Спостерігався спад і по інших об'єктах соціальної інфраструктури. Зменшено введення в експлуатацію шкіл (13 шкіл і 5 прибудов у 1993-1995 роках і тільки 4 школи в 1996-1998 роках, по кількості місць, відповідно, 21552 і 4592, тобто на 16960 менше). У 1996 році вперше за багато років нинішня міська адміністрація не відкрила до 1 вересня двері жодної нової школи. Та ж картина і з дитячими садами. Замість 22 на 6070 місць (1993-1995 роки) здано в 1996-1998 роках тільки 5 на 1560 місць, або на 17 садків (на 4510 місць) менше. Забуто було і комунальне господарство - нова адміністрація суттєво знизила показники будівництва водопроводу (з 53, 7 км. за 1993-1995рр. до 16, 4 км. у 1996-1998 рр.), каналізаційних мереж ( 25,3 і 15, 06 км. відповідно), ліній газопостачання (72,1 і 6,78 км.) тощо.

Мало хто знає, що Омельченко вже керував містом до свого призначення в 1996 році, правда тоді він робив це з-за спини іншої людини - О.Мосіюка. Я вже побіжно згадував про це в тексті вище. Як же все відбувалося? Ставши у 1990 році за дуже наполегливою пропозицією першого секретаря міськкому КПУ А.Корнієнка, попри невдоволення значної частини фракції, заступником голови міськвиконкому, він швидко переорієнтувався і перебіг до іншого табору, втершись у довіру до малодосвідчених депутатів Київради з демблоку. Після того, як з його допомогою Мосіюк виштовхнув Малишевського, спочатку у лікарню, а потім і взагалі з посади, він став по суті реальним керівником виконкому, надавши самому Мосіюку можливість тішитись назвою виконувача обов'язків голови ради і виконкому: цей пан більше полюбляв закордонні вояжі, політичні тусовки, внутрішньорадівські інтриги та ЗМІ. А в цей час Омельченко взяв у свої руки реальні важелі управління, із якими просто не впорався. "По сути, исполком тогда держал в руках Александр Александрович Омельченко…" - визнає сам Г.Малишевський (книга "Обличчя столиці в долях її керівників"). Той час - найпровальніший у новітній історії - відзначений суцільним занепадом міста, ніяких ініціатив та новацій він в управління міста не вніс, займаючись розв'язанням своїх і депутатів міськради бізнес-справ. Чомусь про це ні сам Омельченко, ні його оспівувачі як найуспішнішого мера, міфотворці, не люблять згадувати.

Будучи моїм заступником, він також не вирізнявся ініціативністю, свіжих думок не генерував, все започатковане в будівельній сфері нового за цей час, йшло за моїми дорученнями. У кращому випадку він працював виконробом - це було його стелею. Провести нараду, розмазати з великим задоволенням когось по стінці, обматюкати, довести до серцевого нападу, - це в нього виходило добре. Нема приводу, щоб не випити - гуляло з його легкої руки серед будівельного люду прислів'я. В оточенні нового керманича міста одразу по воцарінню утвердилося пияцтво як щоденна норма і навіть особлива звитяга. Недарма сам градоначальник на питання журналістів про те, що ж він п'є, чесно відповів: "Все підряд…" (газета "Сегодня", 26.11.2001р.) Непитущі люди довго в цьому середовищі не затримувалися. Ні для кого це не було таємницею. "Омельченко смирился и пошел в запой", - писалося 3 грудня 2003 року в Інтернеті на сайті Агентства Завтрашних Новостей про цілу серію заходів, в яких він не взяв участь з означених причин. Подібні повідомлення - вони були непоодинокі - ніхто і не намагався спростовувати. Відверто скажу - були і в той час, коли він був у мене заступником, такі ситуації, що я міг здати його у відому в радянський період та перші пострадянські роки установу, яка надавала певні послуги людям у відповідному стані, і на всіх перспективах цього "визначного будівничого" одразу був би поставлений жирний хрест. Але декілька раз просто зглянувся над ним. Повезло йому тоді, що потрапив на мене, а не на когось іншого. Інакше не бачити б йому не те, що посади мера, а й бригадиром на будь-яку будову не взяли би.

Було кривдно за Київ, що під водійством мера - виконроба стрімко повертається до стану провінційного центра з відповідними вдачами й звичаями. Утім, частка провини в цьому лежить і на мені самому. Лаю себе за те, що прогледів його, витягши в адміністрацію з будівельної контори, куди він був засланий Салієм за профнепридатність, і, де він, за його ж словами, потихеньку, але впевнено, спивався. Вознесіння його персони було тим більше несподіваним, що він випадково потрапив у мою команду й результати його діяльності були досить скромними. Прийшовши з непомітної адміністративної посади, він намагався нічим не виділятися, волів погоджуватися, і ніколи не сперечався з пропонованими рішеннями. З усіх моїх заступників він у найменшому ступені був підготовлений до того, щоб стати керівником міста. Інші мали набагато ширший кругозір, були освіченіше, культурніше і досвідченіше, аніж Омельченко. (Недарма дуже довго після призначення він боявся публічних виступів та телебачення, а прямих ефірів усіляко уникає і зараз; багато хто пам'ятає те, що він ляпнув декілька разів при ввімкнених камерах на урядових та інших заходах. Слова дуже складні, - це ж не звична лайка на будмайданчику. Можна звичайно, й ведмедя видресирувати, але все одно "не отмыть черного кобеля добела".)

Я не очікував, що зштовхнуся з такими могутніми силами, і недооцінив супротивника, який виніс на гребінь хвилі саме цю, випадкову людину. Він не прийшов у велику політику, а - у точному розумінні цього слова - просочився туди. До усього додавалася ще одна риса цього суб'єкта: його органічна безпринципність. В Омельченко не було ніяких яскраво виражених твердих політичних, соціальних, моральних принципів.

Існує певна категорія людей, яких я називаю політичними бомжами. Переважна більшість тих, кого звуть бомжами - "людьми без певного місця проживання" - не є чиїмось жертвами. Для них бомжування - спосіб життя. Останнім часом ця соціальна чума заразила й політиків. Політичні бомжі від справжніх відрізняються хіба що наявністю в паспорті штампа про реєстрацію. Щоправда, декларації окремих претендентів на президентський пост в ході виборів 2004 року, показали, що у деяких з них і квартир немає. В політичному сенсі вони невідомі суспільству, з'являються нізвідки й відкрито не декларують свої ідеологічні орієнтири, що для розвинутих суспільств є неможливою ситуацією, коливаються як тріска на поверхні води в залежності від кон'юнктури.

Знаючи його недорікуватість і скромний інтелектуальний потенціал (був простий, як двічі два чотири), низький поріг елементарної культури, безликість, примітивність і сірість, не вірилося в торжество шарикових у найінтелігентнішому і найкультурнішому місті не лише України, і поставало питання, чи є в нього відповідний рівень, щоб керувати Києвом!

Утім усе обернулося інакше.

Попрацювавши поруч із мною, набравшись нових методів роботи, ідей та планів, він, разом із тими, хто його привів до влади, зрозуміли, що це - їх шанс. Очоливши внаслідок перевороту міську адміністрацію, Омельченко, одразу проявив дивовижну здатність гнутися до хрусту у хребті перед вищестоящими чиновниками, почав безсоромно займатися політичними крадіжками, експлуатувати напрацювання моєї команди, видаючи за свої досягнення.

Дуже часто за здобутки міських властей видається те, що робиться за рахунок державного бюджету. Запропоную увазі читача лише один, але показовий приклад. 22 листопада 2000 року у газеті "Факты и комментарии" в публікації під назвою "В Киеве после реставрации открылся для посещения музей "Андреевская церковь"", зокрема, вказувалось, що "открытие музея стало возможным благодаря поддержке столичных властей: заказчик реставрационных работ - компания "Госстрой Украины" - получила от городской администрации беспроцентный кредит в размере около миллиона гривен, требуемых для завершения работ. Компания полностью возвратила кредит за счет работ, выполненных при реставрации Успенского собора". М'яко кажучи, ця інформація не відповідала дійсності. Національний заповідник "Софія Київська", до складу якого входить і Андріївська церква, розташовувався на території мого, 223-го виборчого округу, тому мені ситуація була добре відома. Саме за моїми депутатськими зверненнями та пропозиціями було майже в п'ять разів збільшено фінансування невідкладних ремонтно-реставраційних робіт на об'єктах Національного заповідника "Софія Київська". Додатково до запланованих Кабінетом Міністрів України коштів виділено 21,5 млн. грн., що якраз і дало змогу завершити ремонт і відкрити для відвідування Андріївську церкву, відремонтувати дзвіницю "Софії Київської", провести інші ремонтно-реставраційні роботи та вирішити питання щодо відселення громадян, які мешкали на території заповідника. Тому я 28 грудня 2000 року написав листа редакції газети із сподіваннями, що вона його надрукує й дозволить киянам отримати об'єктивнішу інформацію про реальний стан речей. До нього доклав офіційну відповідь Держбуду, до якого я звернувся за поясненнями після названої статті. В ній наводились такі дані: "Роботи з реставрації андріївської Церкви, яка входить до складу Національного заповідника "Софія Київська", розпочаті у 1992 році і завершені у 2000 році. Загальна вартість виконаних науково-дослідних, науково-проектних та реставраційно-ремонтних робіт складає 3,7 млн.грн., в тому числі у 2000 році 1,5 млн.грн. фінансування робіт проводилось за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті на реставрацію пам'яток архітектури - 2,4 млн.грн. (2000 р. - 0,2 млн.грн.) та резервного фонду Кабінету Міністрів України - 1,3 млн. гривень". Здавалося б усе ясно - газета - із подачі міськдержадміністрації - написала неправду. Але вона змовчала, не дала спростування.

Подібна ситуація складалась й при відтворенні Успенського й Михайлівського соборів, інших об'єктів, роботи на яких також фінансувались за рахунок державних коштів, а всі лаври привласнювала міська адміністрація, внаслідок чого побутує думка про те, що відновлювалися ці культові споруди особисто Омельченком. Мені - членові бюджетного комітету Верховної Ради третього скликання, відповідальному, зокрема, за розподіл централізованих капітальних вкладень - правда відома краще за інших. Через мене якраз проходило чимало звернень адміністрації міста щодо фінансування за рахунок державного бюджету різних об'єктів на території міста, в тому числі названих соборів, спорудження Монумента Незалежності України, робіт на цій площі. (На цьому фоні виглядають смішними намагання міської влади повісити на вуха громадян італійську національну страву, переконуючи, що ці роботи здійснюються за рахунок коштів інвесторів. "В прошлом году "Метрострой" выполнил огромные работы на Майдане Незалежности. Рассчитались ли заказчики?" - запитала керівника київських метробудівців В.Петренко "Деловая столица" в №97 за 24 березня 2003 року. "Нет, с нами до сих пор не рассчитались. Работая без проекта, с колес, мы думали, что нам задолжали 91 миллион гривень, оказалось, на пять миллионов больше. Уже более года замеряют объемы работ, а денег пока нет. Майдан существенно ухудшил наше финансовое положение", - відповів він.) Коли сьогодні бачу на місці обіцяного музею Незалежності та Пантеону великі літери "Глобуса", то думаю: а чи потрібно було здіймати такий уселенський галас, аби під виглядом будівництва об'єкта загальнодержавної ваги, вклавши державні кошти - їх, обсяги величезні - в інфраструктуру цієї площі, потім зробити такий щедрий подарунок бізнесменам? І де наші "записні" патріоти? Мовчать, як завжди. (Узагалі, спостерігаючи за бурхливим зведенням усе нових і нових підземних, та надземних торговельних комплексів, задаєшся питанням - це, головне, що сьогодні потрібно людям? Адже у нас немає дефіциту торгівельних площ, а існує проблема нестачі коштів у городян на найнеобхідніше. На цю проблему звернула увагу і "Деловая столица"[Торговые центры столицы пустуют, №49, 08.12.2003]: "По оценке консультанта по торговым площадям компании DTZ Русланы Бесараб, темпы появления новых арендаторов в столице примерно в пять раз ниже темпов прироста торговых площадей и составляют не более 5% в год. Бум строительства коммерческой недвижимости в столице привел к дисбалансу спроса и предложения на рынке торговых площадей: компании, реализующие проекты новых ТЦ, значительно опережают запросы риэлторов, являющихся потенциальными арендаторами площадей. …На сегодняшний день на 1000 жителей города приходится около 80 кв. м торговых площадей в ТЦ, что в натуральном эквиваленте составляет около 240 тыс. кв. м… Многие эксперты отмечают появившуюся в последнее время проблему заполняемости площадей ТЦ, связанную с недостаточным количеством потенциальных арендаторов". А їх усе печуть і печуть.)

Так творились міфи, у згаданому випадку - про "видатну" роль міськдержадміністрації у справі відродження пам'яток. Однак я б не радив надто зваблюватися подібними ілюзіями.

Коли вже закінчив цю главу, преса та Інтернет замайоріли повідомлення на кшталт: "Майданові Незалежності загрожує реконструкція" тощо. Носії архітектурної думки, що матеріалізувалася в незграбний Майдан Незалежності, неначе порухом чарівної палички заговорили діаметрально протилежне тому, в чому переконували киян улітку 2001 року, коли завершили реконструкцію цієї площі. Помпезне спорудження - дівчина на колоні, - що символізує - за задумом авторів - українську державність, на їхню думку тепер, не може бути розташоване на тлі скляних вітрин і ця ситуація дискредитує саму ідею державності, а тому, за словами чиновників, саме цей фрагмент площі вимагає зміни. Як писала "Деловая столица", Омельченко, відвідавши перше засідання нового складу містобудівної ради, оголосив про можливу чергову перебудову центральної площі і рекомендував архітекторам створити спеціальну групу, покликану поліпшити її зовнішній вигляд. Він заявив, що архітектори часто критикують його за проект, по якому забудований Майдан Незалежності, зокрема, за розташування на ньому Лядських воріт. "Я виконував волю (архітекторів), тому що сказали чітко: "Якщо не поставите на Майдані Лядські ворота, якщо поставите не там, ми піднімемо громадськість і вас заплюємо", а потім говорять, що я з кривого ока десь пальцем тикнув, де поставити ворота. На голові б їх вам поставити", - сказав Омельченко (http://www.glavred.info, 10 грудня 2003 року). Вибачте за стиль і формулювання, але з пісні слів не викинеш, як, виявляється, не сховаєш і виконробську натуру того, хто їх вимовив. Як відомо, у 2001-2002 роках на Майдані Незалежності була побудована статуя жінки в українському національному костюмі, що поставлена на 40-метровій колоні, а також великий підземний торговий центр і комплекс фонтанів. З тих пір політики і громадські організації піддали нищівній критиці новий дизайн центральної площі Києва. Невдоволення новим виглядом головної площі столиці, перетвореної у великий магазин, наростало. Напевно, цим і викликані такі незграбні спроби виправдатися й відхреститися від своїх же результатів знущання над київською архітектурою. Але де ж були раніше ці державні посадовці, коли лунали попередження, протести, направлялися клопотання, депутатські запити, зокрема, мною, із вимогою зупинити це свавілля. Адже простіше було запобігти, ніж тепер виправляти (у що я мало вірю). Це ж у нас тільки таке можливе - капітально відремонтувати вулиці Грушевського і Січневого повстання, а через два роки зірвати там же трамвайне полотно, щойно покладене; зняти опори і контактні мережі маршруту тролейбуса №20, а рік потому знову їх відновлювати; закопати 60 млн. грн. у Хрещатик, і не дочекавшись і двох років, знов перерити; укласти сотні млн. гривень у майдан Незалежності, а тепер із легкістю сказати, що помилилися й затівати новий ремонт. Це ж не свої гроші - державні. Допоки ж будемо подібне терпіти? І коли ж ми просто з населення міста, сукупності індивідів, станемо, зрештою, територіальною громадою, що не буде байдуже спостерігати за витівками міської влади, а примусить її себе, щонайменш, поважати?

Творці легенд і казок про всенародну любов і підтримку теперішнього градоначальника, що випадково опинився на чолі міста, які весь час намагаються - за прикладом легендарного царя Мидаса - усе, до чого він доторкався, перетворювати в золото, добре знають про справжню сутність цієї людини. Та й ці дифірамби викликають посмішку у людей, які знаються на сій справі. Думка про те, що народ завжди правий, неправильна. Якби це було так, то він би мав рацію, підтримуючи й обожнюючи, наприклад, Сталіна. Орієнтуватися необхідно не на затурканих і забитих офіційною - в дусі Суслова - пропагандою, а на думку свідомих, добре інформованих громадян. Ще Цезар був упевнений у тому, що люди охоче вірять у те, у що бажають вірити.

Починаючи з 1999 року, після обрання нового парламенту, у столиці з'явилися нові фінансові можливості. Тоді бюджетний комітет, членом якого мене було обрано, домігся значного перерозподілу засобів на користь місцевих бюджетів, у т.ч. і Києва. Ще більш зміцнив фінансову базу столиці і бюджетний кодекс, одним із співавтором якого я був. Однак і такими колосальними можливостями, створеними державою, міська влада, на жаль, розпорядилася не кращим чином. Кілька наочних прикладів.

Перше - житло. При загальному зростанні показників житлового будівництва зараз у Києві вводиться менше житла за рахунок бюджету саме для черговиків. Дотепер не досягнутий наш результат 1995 року - 94,4 тисяч кв. м. Киян абсолютно не "гріє", що в місті росте загальна кількість нового житла. Але куди ж ідуть ті квадратні метри, про введення яких під фанфари рапортують чиновники, якщо черговикам перепадає все менше ? Понад 72 тисячі квадратних метрів житла надамо пільговикам - таку обіцянку Омельченко на 2004 рік навів "Хрещатик" 16 грудня 2003 року, що, поза сумнівом, менше, ніж наведений мною показник адміністрації, яку я очолював. Цей безперечний факт не завадив СТН - кишеньковій програмі Омельченко - 8 січня 2004 року безапеляційно - не соромлячись - заявити, що заплановані на 2004 рік 72 тисячі квадратів житла для пільговиків - найвищий показник за останні десять років. Важко спростовувати тих, для кого число 72 більше за 94,4 і хто, педалюючи неіснуючі здобутки, робить ставку на довіру людей - ще з радянських часів - до офіційних повідомлень (сам пам'ятаю, як вирішальним моментом у суперечках тоді був наступний аргумент: "Що ви мені кажете, я сам про це вчора в "Правді" читав!"). З тих же обсягів житла, що - за словами градоначальника - мають бути в цьому році побудовані для соціально незахищених категорій громадян, реально безкоштовним буде лише половина (що випливає із Програми соціально - економічного та культурного розвитку Києва на 2004 рік), а інша половина буде фінансуватися за схемою: 50% - кошти населення, 50% кошти міського бюджету. Так що насправді черговикам перепаде ще менше - лише близько 35 тис. кв. м. Отакі реальні факти, а не декларації. А заступник голови міськдержадміністрації Михайло Голиця пішов ще далі - він сказав журналістам, що взагалі "вважає за доцільне скорочення числа категорій пільговиків, що мають право на безкоштовне одержання муніципальної квартири" (ForUm, 7 березня 2004). Ось така спроба "кардинального" розв'язання проблеми. Одним словом, отримали, що хотіли - хто з багатих мав одну квартиру, тепер має декілька, а хто стоїть на черзі і не має коштів, може ніколи її не дочекатися. Та й якось скромно міська влада замовчує той факт, що вона практично перекладає розв'язання житлової проблеми на плечі й гаманці самих громадян. Бо сьогодні три чверті усіх обсягів житлового будівництва фінансується за рахунок коштів населення.

Києвом керує бізнес, а не політика. Наївні люди думають, що будівництво такими бурхливими темпами дуже корисно для киян, тому що вирішує проблему комуналок і черговиків. Але - це омана. Черга на квартири майже не рухається.

Відкіля ж узявся такий бурхливий приріст будівництва? За рахунок укорінення багатих приїжджих, котрі скуповують житло в новобудовах. Будь який експерт із нерухомості вам скаже, що переважна більшість споживачів цих нових "квадратів" - люди, що приїхали в столицю "на ловлю счастья и чинов", вихідці з регіонів, які переносять сюди свій бізнес і їдуть робити політику. Саме вони тримають попит і високі ціни на житло. На підтвердження, наведу оцінку, висловлену в газеті "Деловая столица" (№46, 17.11.2003) Любов'ю Осиповою, яка, аналізуючи причини здешевлення квартир, зазначає: "Провинциалы оставили столицу в покое… Одной из причин стабилизации и падения цен в риэлторских компаниях называют ослабление давления на Киев капитала из провинции. Специалисты говорят, что региональная элита и ее окружение, которые желали решить свои личные вопросы, уже приобрели здесь как жилую, так и нежилую недвижимость и, по всей видимости, до выборов больше не будут проявлять особой активности, поскольку начали аккумулировать средства для избирательных кампаний".

До слова, ця проблема зачепила навіть найвідданішого прихильника Омельченко - В.Бондаренко, який був змушений визнати: "Вместе с тем, сегодня есть определенные тенденции в Киеве, которые я не могу одобрить. К ним, в частности, относится ненормативная застройка центральной части города. Уровень прибыльности строительства в центральной части настолько высок, что один построенный дом дает от 10 до 15 миллионов долларов чистой прибыли. Это подталкивает определенные структуры к так называемому решению жилой проблемы. Берутся очень красивые участки на Печерске, в Шевченковском районе и в других районах города. Построенное жилье искажает центр, это приводит к потере возможностей Киева иметь культурно-историческую часть и отели, создавать инфраструктуру столицы. Кстати, эти высокоэтажки в центре не заселяются киевлянами, на 80 и больше процентов жилье там покупают приезжие"( http://www.glavred.info, 08.08.2003).

До того ж, нові будинки будують, віднімаючи життєвий простір в інших будинків і їхніх мешканців; позбавляючи людей дитячих майданчиків, зелених насаджень, затишних скверів; грубо порушуючи нормативи щільності забудови (вигляд із вікон - суцільні сутінки і навколишні будинки-велетні) із повним букетом супутніх процесу будівництва на обмеженій площі "приємностей": шум, бруд, поява тріщин у стінах через роботу потужної техніки тощо. Перспектива, що чекає всіх мешканців у центральних районах міста, така: їх будуть виселяти далеко.

Так що, не личить міській владі поводитися з черговиками за принципом: "Рятуйся, хто може, сам".

Багато хто з моїх опонентів не зможе заперечувати оцінки цієї проблеми відповідальним тоді за будівельну галузь у моїй адміністрації Омельченком. Відповідаючи на запитання кореспондента "Региона" Л.Івченко щодо перспектив житлового будівництва й звинувачень на мою адресу у падінні нібито його обсягів він 16 липня 1996 року сказав: "Я не разделяю такого мнения. Косаковский был идеологом и вдохновителем строительного дела… Просто за последние годы все отрасли промышленности дали спад. Не стало исключением и жилищное строительство. Каким образом в Киеве может строиться больше, чем по Украине, и, вообще может строиться, при таком состоянии экономики".

Цікаво згадати і про таке. Саме Омельченко в 1994 році настирливо добивався обрання мене академіком Академії будівництва України. Коли я відмовився від цієї настійливої пропозиції (такі ж ініціативи надходили і від інших, поважних у цій галузі людей), і не захотів навіть писати заяву і заповнювати будь-які документи, Омельченко, як стало мені відомо згодом, власноруч їх понаписував за мене. І в один прекрасний день напросився в мій кабінет із президентом цієї академії Г.Злобіним, щоб вручити диплом. Тільки з поваги особисто до Злобіна, аби не образити його й інших членів академії, я прийняв їх. Подякував, поклав посвідчення дійсного члена Академії будівництва України по відділенню "Підготовка інженерно-технічних і наукових кадрів" за №183 від 6 жовтня 1994 року в сейф і ніколи про нього ніде, і ніколи документах не згадував, хоча розвиткові цієї справи приділяв увагу як ніякій іншій, - сфера будівництва була на першому місці серед пріоритетів моєї адміністрації (підшивки газет за попередні роки зберігають і дифірамби на мою адресу головного будівничого столиці В.Поляченка - за його словами, рятувальника будівельного комплексу міста, що йому не завадило, як у них прийнято, геть-чисто забути потім моє ім'я); працюючи в парламенті домігся збільшення (в рази!) асигнувань на капіталовкладення, охорону пам'яток архітектури, виділення коштів на будівництво цілого ряду важливих об'єктів, був активним учасником законодавчого врегулювання проблем цієї сфери. Вважаю, що по цьому рахунку сповна розрахувався, академіків не підвів. Але не про це мова. Навів цей приклад лише задля того, аби проілюструвати послідовність і позицію, вірніше відсутність таких у цієї людини, яка тоді також, під шумок, вибила і для себе таке ж звання. В той час, за його словами, натхненник і ідеолог будівельної справи, за визначні досягнення в якій голосуванням шановних академіків, найбільших авторитетів у цій справі, прийнятий до своїх лав, що мені і було сказано під час вручення диплому, а сьогодні - головний, як намагається нав'язати омельченківська пропаганда, винуватець усіх бід.

Але повернемося до фактажу.

Так, відносно найбільш ефективного в цьому плані 1990 року обсяги введення житла, як по Україні, так і по Києву, в 1995 році зменшилося в 2,9 раза. Така була загальна тенденція часу - практично у всіх країнах Європи у зв'язку з фінансовими труднощами спостерігалось зниження обсягів будівництва.

Та попри всі негаразди, стан справ у будівельному комплексі міста вигідно відрізнявся в кращий бік на фоні інших регіонів та колишніх республік СРСР. Часто доводилось чути захоплені висловлювання керівників цих держав, які проїжджаючи в кортежах з аеропорту Бориспіль, бачили значну кількість працюючих на будівельних майданчиках баштових кранів, що їх просто вражало на фоні повної стагнації цієї галузі у власних країнах, і які в розмовах із мною неодмінно просили поділитися досвідом. Пригадаймо, що в тій же Москві не вдалася програма житлових облігацій і їх делегації неодноразово приїздили до нас учитися цій справі. В Києві в 1995 році в розрахунку на 1000 жителів здано в експлуатацію 148,4 кв.м. загальної площі жилих будинків (без індивідуальних забудовників), в той час як в Україні - 87,8 кв.м. Частка столичних новобудов у загальнодержавному масштабі збільшилась з 9,4% в 1990-1992 роках до 12,3% за період з 1993 по 1995 роки. І, як уже наголошувалось, квартир для черговиків ми будували більше, аніж навіть сьогодні. Загалом від 1993-го по 1995 рік ми ввели в експлуатацію 41,4 нових квартир, що дало змогу поліпшити житлові умови 44,9 тис. сімей та одинаків, або 217, 4 тис. осіб. Радує, що цілком виправдали й дали очікуваний нами результат - зростання, розпочинаючи з першої половини 1996 року, обсягів уведення житла, ті десять напрямків залучення додаткових коштів для житлового будівництва, затверджених рішенням міськвиконкому ще наприкінці 1995 року. Вони працюють і сьогодні. Фундамент майбутнього росту обсягів будівництва як раз було закладено в ті роки. "Заслуга столичной власти в том, что город строится. А если строится, значит, как говорят французы, он живет", - підкреслював я в "Киевских ведомостях" в 1994 році.

Друге - будівництво шкіл і дитячих садків. Зараз їх уводиться ушестеро менше відповідно, чим у 1995 році. В 2000 році не введено жодного дитячого садка, а в 2001 - лише один, а люди скаржаться на відсутність соціальної інфраструктури в нових мікрорайонах. Така само тенденція зберігалася і в 2002-2003 роках. У наведеному вище інтерв'ю, згадуваний вже Бондаренко говорив: "В моем родном Святошинском районе заместителем Александра Омельченко Михаилом Голицей хищническим методом застроены большие микрорайоны на улице Котельникова. Но забыли построить паркинг и хотя бы один социальный объект. Уничтожен последний участок, отведенный Святошино под школу, и детей приходится возить где-то на Борщаговку. Такой же микрорайон построен на улице Верховинця, где 47 тысяч квадратных метров жилья построено без какой-либо социальной инфраструктуры, без аптек и школ, магазинов и детских садиков. Там даже дорог нет! Дом уже больше двух лет стоит с неработающими лифтами. На мой вопрос, как так можно сдавать жилье, Михаил Николаевич прямо ответил, что это жилье бюджетное, поэтому для него ничего не предусмотрено". Йому видніше, бо він того ж Голицю висував і підтримував, і сам дотепер є однією з найбільш наближених до керівництва міста осіб.

Журнал "Нерухомість Києва" ( №4, лютий 2004 року) навів такі дані: усі будівельні компанії, що зводять житло в столиці, відраховують кошти на соцсферу, в тому числі дитсадки та школи, в розмірі близько 10 грн. за 1 кв. м. В цілому по місту набігає значна сума - мільйони й мільйони гривень. Задається запитання, то куди ж ідуть ці гроші, якщо названі об'єкти - дошкільні й навчальні заклади - фактично не будуються? От уже навіть придворна ТРК "Київ" у передачі "Телепрес-клуб" 14 лютого 2004 року забила тривогу. В репортажі, показаному на початку програми, відверто сказано про недостатність дитячих садків не лише на нових масивах, а й у центрі міста, йшлося, що дуже мало існуючих із них відповідають сучасним вимогам, багато знаходяться в пристосованих приміщеннях. А керівник управління освіти міста Б.Жебровський визнав, що проблема кількості потрібних міст для дітей у садках до цього вирішувалася за рахунок побудованих ще в попередні часи закладів, і цей ресурс уже наразі вичерпано. От так теперішня влада насправді "турбується" про маленьких киян - наше майбутнє.

Перелік можна продовжувати і далі. Але в цьому немає потреби. Навіть із того, що вже перераховано, зрозуміло, на мій погляд, головне - пріоритети у використанні міських коштів сьогодні нерідко визначаються невірно і не завжди повною мірою відповідають реальним потребам городян. Теперішня влада міста за час своєї діяльності просто проярмаркувала інтереси київського люду. Усі міфи про "великі здобутки" Омельченко легко розбиваються, коли поглянути на елементарні статистичні викладення.

Останнім часом у нашій столиці можна помітити дивні речі: місто все виразніше поділяється на престижний центр і безперспективну периферію, що не може розраховувати на увагу й ласку міського начальства. Київ дедалі більше розколюється на Київ першого ґатунку й Київ другого і відмінність між цими двома "містами" стає все більш наочною і в соціальному плані загрозливою. Переконаний - є тільки один Київ, єдиний, неподільний. І всі його мешканці - кияни, незалежно від району, в якому вони живуть. Київ починається з Хрещатика, але не закінчується ним. Нормальні умови життя для всіх киян - ось найбільш вдячне й благородне завдання міської влади. Міська влада має не тільки з вигодою для себе використовувати столичний статус міста, а і нести відповідальність за свої дії.

Викликає протест непродумана забудова центра міста, що уже влучно визначили як "архітектурно-будівельний вандалізм", і ця ситуація стає все більш загрозливою. Останнім часом у Києві йде процес руйнування історичного надбання нашого народу, нищаться цінні пам'ятки, неповторні ландшафти, що формувалися століттями. В гонитві за прибутками величезні фінансові ресурси за нашої бідності витрачаються на побудову історично й культурно сумнівних новоробів, які зводяться на кістках справжніх пам'яток, на реалізацію сумнівних проектів.

Ще 10 липня 1997 року з цього приводу забили на сполох учасники перших в історії міста громадських слухань, які надіслали відповідні звернення владним структурам, але не були почуті. Унаслідок цього ті люди, які незаконно, в результаті перевороту в 1996 році, опинилися біля керма столиці, просто розперезалися й поводять себе у місті як слон у посудній лавці, забудовуючи його відповідно своїм смакам, руйнуючи те, що саме і є Києвом.

"Голос України" у статті "Не робіть Київ Парижем" у 2001 році справедливо писав: "Нескінченні перебудови, реконструкції як пластична операція спотворюють сформоване віками обличчя міста. Щось Колізей у Римі ніхто не відбудовує, а туристи їздять туди, щоб доторкнутися до його вікових каменів". Дійсним лихом стала "тротуарна лихоманка", масове знищення дерев, забудова мансард. Часто-густо будівництво відбувається з порушенням норм законодавства, без проектно-кошторисної документації, коли гроші списуються по факту. На протести громадськості ніхто не звертає уваги. При цьому багато киян скаржаться щодо повного ігнорування суспільної думки, порушення їхніх прав міською владою, яка так безпардонно втручаються в тканину столичного життя, уже звично ігноруючи міську спадщину, київські традиції. Достатньо симптоматичний приклад знайшов у "Дзеркалі тижня" за 17 квітня 2004 року у великому матеріалі Дм.Малахова, в тому його місці, де описується відновлення після війни Хрещатика, зруйнованого восени 1941-го. Автор відмічає: "Когда площадь Калинина (сейчас - Майдан Незалежности) окончательно освободили от развалин и готовили к асфальтированию, строители спросили Хрущева, что делать с липой, стоявшей несколько в стороне и не соответствовавшей общему симметричному плану. Хрущев взглянул на зеленую красавицу и сказал: "Пережила пожар, пусть живет!" Нарядное дерево радовало глаз еще несколько десятилетий и было безжалостно срублено во время реконструкции площади в 1981 году, когда работами руководили уже другие, далекие от сантиментов новоявленные киевляне". Ще більш далекі від сентиментів при руйнуванні Києва і сучасні міські керівники. Не піддається підрахунку кількість дерев, що були знищені в ході реконструкції цієї площі та інших об'єктів.

Але при цьому нищиться головне - власне наш Київ. Якщо ми і надалі будемо пасивно спостерігати, як гине надбання предків, велика спадщина Київської Русі, із нашим вічним містом станеться те, що не міг зробити хан Батий у тринадцятому столітті, бо у нього просто не було бульдозерів. Не можна знущатися з минулого.

У статті з улучною назвою "Місто оскаженілих забудовників" доктор фізико-математичних наук, письменник М.Стріха в липні 2003 писав: "Упродовж останніх років корінний киянин почувається в рідному місті, як в обложеній фортеці під час ворожого обстрілу, - не знати, звідки з'явиться наступна загроза і який з улюблених куточків Києва стане черговою жертвою сваволі всевладних забудовників… А поки Київ активно зникає. Столицю сьогодні буквально нищать, віддаючи під забудову найменші клаптики землі в історичному центрі - часто поруч із відомими пам'ятками архітектури… Отже Київ на очах перестає бути містом, оспіваним поетами, і стає натомість нагромадженням офісів, гаражів і магазинів".

З гіркотою маємо визнати - Києва, - що ми знали і так любили, - більше не існує. Може комусь і подобаються ці потворні споруди в історичних місцях, теплиці й глобуси, разом із метроградами та квадратами, де натовп жує гамбургери і заливається пивом, як ураган, пронісшись над містом, залишає після всіх цих безумств під назвою народні гуляння тонни сміття і витоптані газони. Але їх нічого не пов'язує з нашим містом - по цим вулицям вони не гуляли самі в юності, не водили тут своїх дітей і онуків, вони приїхали в Київ просто брати від життя все по максимуму, а після них - хоч потоп. Голоси ж корінних киян, вимушених виселятись на околиці, інших небайдужих городян, які б'ють на сполох, потопають у дзеленчанні потоку золотих монет, що прямо таки повноводною рікою пливе у кишені міських чиновників та ділків, котрі обернули все це архітектурне - будівельне безумство у справжній Клондайк. Важко не погодитися з киянином від народження, народним артистом України А.Хостікоєвим: "Наверное правильно, что в городе все меняется, все становится другим, но мне почему-то грустно… Я вырос в парке Шевченко. Сейчас, когда я там бываю, у меня сжимается сердце. Парк уже не тот… Уверен. Что после нескольких перестроек на Майдане город утратил свою индивидуальность. Знаете, когда я увидел новый Майдан Незалежности, у меня возникло ощущение, что я уже видел точно такую же площадь где-то за границей. Стоит ли делать Киев похожим на другие города?"

Єдиного ж чиновника - голову Держбуду В.Гусакова, - який достатньо критично ставився до архітектурних експериментів у столиці, і, часто, у відповідь, на мої, та інших депутатів, звернення, зупиняв незаконне будівництво, тероризували, і, зрештою, зняли, на жаль, із посади.

В унісон з іншими публікаціями на цю тему звучать рядки в тижневику Грані-плюс (№15, 26 квітня - 2 травня 2004 року): "Особливо безглуздою містобудівна політика Олександра Омельченка виглядає на тлі його заяв, що, мовляв, Київ - це "європейська столиця"! Ніде в центрі Відня ви не побачите висотні житлові будинки. У Римі до кожної історичної будівлі ставляться просто трепетно. У Берліні ніхто не зможе зрубати здорове дерево. Натомість із лиця Києва, як вітром, просто здуває традиційну забудову, звичні для нас сквери, вулиці. Місто втрачає себе, стає бездушним залізобетонним монстром. У самому серці історичного Києва до неба здіймаються "ікла" хмарочосів... А "батькам міста" до цього байдуже, для них центр Києва - лише будмайданчик і один великий бізнес-центр! Чи дочекаються коли-небудь кияни, що в нашому місті будуть не лише порядок на вулицях, в сенсі чистоти, а й порядок у всьому іншому..." Наприклад, порядний мер? - пише тут Ірина Бєлоусова.

Спроби "змавпувати" московський сценарій призводять у нас до повтору стану речей у столиці Росії - у спотвореному вигляді. Копіюють не лише лужковську "кепку", а й цілі архітектурні проекти, приміром, сумнозвісні "теплиці" на Майдані Незалежності, є лише калькою, повними близнюками відповідних споруд у першопрестольній, буквально злизані з них. "Сколько осталось жить Москве? Примерно 7 лет, а затем на ее месте - точнее, на месте ее исторического центра, потому что он и есть Москва, - появится новый город. Частично он будет состоять из муляжей снесенных домов. Частично - из монстроподобных высоток в форме карандашей или зданий-тортов с балясинками и завитушками. Все будет добротное, аккуратное и такое же розовощекое, каким в лучшие свои минуты предстает идеолог "преображения" столицы - ее мэр Юрий Лужков. Кстати, первый со времен Октября 1917-го коренной москвич во главе города. И единственный в истории столицы градоначальник, заслуживший, чтобы его именем был назван архитектурный стиль. Стиль, меняющий Москву до неузнаваемости". (Лужковская Москва : стиль вампир, © "Профиль", 25.11.2003). Не хотілось би повторити їх долю. Але до цього, при збереженні нинішнього стану речей - безсоромності й зухвалості міської влади, тотального наступу будівельників на місто та байдужості киян - усе йдеться. Що і говорити, будують у Москві багато і швидко. Кому це все дістається - зовсім безглузде й недоречне запитання. Принаймні, відомо, що в Москві усе ще не можуть одержати належні їм квартири черговики, інваліди й ветерани, що перебувають у черзі з початку 80-х років. Про те, що в столиці Росії будують дуже погано, порушують усі, які можна і не можна держстандарти й норми будівництва, заговорили тільки після трагедії у "Трансвааль-парку". Хоча не дуже давно, від пожежі в якихось комерційних ларьках легко й невимушено обрушилося аж півкілометра естакади третього транспортного кільця, що по проекті повинна витримувати кількаразові проходження танкових колон. Але ту історію столична влади Росія успішно зам'яла.

Проте, трагедія в московському аквапарку, нарешті, привернула увагу до якості швидкого московського будівництва, підтвердила і крайню його небезпеку для жителів Москви. Важко навіть собі уявити, яку кількість житла і нежилих приміщень було ударними темпами зведено в Білокам'яній за останні десять років. Місто змінилося настільки, що люди, які залишили Москву на початку економічних реформ, просто не можуть пізнати місць, де вони народилися й виросли. Питання - а його часто задають тепер у російських ЗМІ - в іншому: як довго вся ця краса зможе простояти?

Над цим не зайве замислитися і нашим контролюючим стан справ у будівництві органам, поки не пізно. Адже наша - київська - ситуація дзеркально відображує московську, лише з невеликим запізненням. Боляче, що внаслідок грубого порушення будівельних норм, зведення й реконструкції споруд без затвердження проектно -кошторисної документації, при відсутності необхідних експертиз, нищиться історичний Київ, гине неповторна аура затишного і надзвичайно красивого міста. Але страшніше інше - ця вся нахабна поведінка "архітектурно-будівельної мафії", яка монополізувала київську будіндустрію, вже складає реальну загрозу для киян. Першим "дзвіночком" став обвал частини фасаду будинку на Червоноармійській. І це лише квіточки. Ягідки будуть далі. Якщо з хижацьким підходом до будівництва нічого не зміниться, такі катастрофи неминуче повторюватимуться і на інших об'єктах, стан яких фахівці оцінюють як украй незадовільний. Останні НП у Москві посилають нам сигнал, який мали б почути ті, кому він адресований. Головне, щоб не було пізно. Поки що всі зберігають сумне мовчання. Той же М.Стріха уже в іншій своїй статті з жалем констатує: "Майже всі політичні сили, навіть ті, які рішуче підносять голос проти беззаконня на найвищому рівні, мовчать, коли йдеться про фактичне нищення історичного Києва. Можливо - це від браку загальної культури, від нерозуміння того, що ми втрачаємо, а можливо - від остраху прогнівати тих, від кого залежать аж надто багато питань повсякденного комфорту".

На місто чатує й інша небезпека - демографічна. Науковці попереджають, що останнім часом усе виразніше вимальовуються тенденції до зменшення чисельності населення Києва та подальшого його старіння. Якщо вчасно не запобігти негативним демографічним тенденціям, - застерігає д.е.н. В.Стешенко ("Економічний часопис", №1, 2004 рік), - столичне місто з часом може стати, образно кажучи, великим будинком для людей похилого віку, містом пенсіонерів і чиновників, яке не матиме джерел для "самозабезпечення", а потребуватиме підтримки інших, більш демографічно благополучних адміністративних осередків України. Як там само вказує шановна пані професор: "Про це свідчить, зокрема, легковажне, бездумне ставлення колишнього першого заступника голови Київської державної адміністрації до проблеми подолання депопуляції. У своєму виступі на конференції, присвяченій стратегії розвитку Києва, він поставив мету "досягти сталого перевищення рівня народжуваності над рівнем смертності у місті (див.: Сташевський С. Перспективи розвитку Києва у ХХІ столітті // Київ у ХХІ столітті: стратегія розвитку. К.: КМДА, НАН України, 2001. С. 20). Подібні висловлювання є свідченням відсутності жодного уявлення про очікувану демографічну динаміку й можливості досягнення поставленої мети в умовах деформації вікового складу населення, обумовленого його старінням". Розвиваючи далі цю думку, автор підкреслює, що аби не допустити "згасання" Києва як столиці, уже зараз потрібен набір адекватних заходів демографічної політики. Не можна не враховувати ту обставину, що Київ не лише адміністративно - політичний центр, а й багатофункціональне місто, де зосереджено високі технології, великий науковий і культурний потенціал, окрім того - це специфічний соціальний організм, населенню якого має бути притаманна якість, що відповідає столичному місту. Неординарна демографічна ситуація потребує таких само неординарних заходів із боку київської влади, підсумовує відомий дослідник у цій галузі науки. Але влада міста даних закликів не чує. Вона живе своїми сьогоденними інтересами.

Нині робляться спроби обвинувачувати мене і мою адміністрацію у всіх неіснуючих гріхах. Але у чому обвинуватити ніхто не зможе - що я щось робив проти інтересів міста, у своїх особистих інтересах. Що стосується цього, то моя позиція була твердою.

Не коректно давати оцінку тому періоду з позицій сьогоднішнього дня. Адже і в цілому в економіці держави ситуація стрімко пішла вгору. Тоді ж вона була в кризі, на межі падіння. А Київ - столиця конкретної держави з конкретним рівнем економіки, і не можна побудувати рай, або комунізм, що кому більше подобається, в окремо взятому місті, чого дехто від моєї адміністрації хотів. Київ, як дзеркало, відбиває всі позитивні й негативні явища, характерні для нашого суспільства. За умов, в яких ми працювали, - правових, економічних і політичних, - я хотів би побачити того, хто зробив би щось більше й краще. Принаймні, в жодному з регіонів, міст країни, таких не спостерігалось. Я з розумінням ставлюся до критики своєї діяльності, - якщо це дійсно аргументовано, - але ніколи не погоджуся з тим, що всю її можна закреслити. Зі смаками не сперечаються, а такі судження, які носять більше оціночний характер, і переважають. Але є й об'єктивні речі, які важко всім моїм критиканам спростувати.

Попри те, що 1993-1995 роки були для міста особливо важкими, на загальноукраїнському тлі ми виглядали, в цілому, непогано. Темпи падіння промислового виробництва уповільнились. Усе більше розширювалось коло підприємств, що працювали стабільно. Уводились в дію нові виробничі потужності. Стабільний був фінансовий стан. За мобілізацією доходів Київ посідав провідне місце в державі, віддаючи 60% із них на дотацію інших регіонів країни. За рівнем зарплати столиця займала перше місце в Україні, а за рівнем цін - лише шосте. Майже половина (що більше, ніж сьогодні) усіх іноземних інвестицій в економіку держави припадала на наше місто. Показник безробіття - 0,06% - був одним із найнижчих поміж областей (і менший, аніж зафіксований у Києві в 2003 році), тим часом як в Україні в цілому в той рік - 1995 - він склав 0,46%. І так спостерігалось по більшості інших соціально-економічних показників, по яким місто займало перші рядки в країні, випереджаючи інші території.

Це дало підстави мені, звітуючи на сесії про результати роботи за 1995 рік, останній рік, коли мені ще давали працювати, через те, що далі моя діяльність була заблокована, заявити - наша практика свідчить, що Київ може стати тим "будівельним майданчиком", звідки почнеться стабілізація, а згодом і пожвавлення економіки всієї України. Ми дали нове життя місту, а киянам створили можливості домогтися успіху в справах. За роки моєї роботи не було жодного серйозного соціального струсу, нехай важко, повільно, але перетворення все-таки почалися, в свою чергу ці очевидні й позитивні зрушення в економіці дозволили зробити перші кроки у розв'язанні соціальних проблем і зміцненню життєвого рівня городян. Визнанням стабільності стану справ у місті, успішності нашої діяльності, стало прийняття у 1996 році за моєю пропозицією, ще до мого звільнення, рішення про визначення Києва місцем проведення у 1998 році загальних зборів Європейського банку реконструкції й розвитку. Як відомо, на період, коли відбуваються такі збори, місто, що приймає почесних гостей, стає по суті фінансовою столицею Європи. Цьому рішенню передувала велика попередня робота, - адже конкурентів у Києва було більш ніж достатньо. До нас приїздили експерти, вивчався стан справ у столиці. І коли вони дали позитивний висновок, нам дозволили написати офіційну заявку, - за правилами, таке звернення робиться саме від мера міста-претендента, а не керівництва держави. А незабаром отримали рішення на нашу користь. Якби відповідали дійсності твердження моїх опонентів про мене, як про ворога реформ та гальма на шляху іноземних інвестицій, ніхто б із нами із представників банку і не розмовляв би, а до проведення такого престижного заходу - не підпустили би на гарматний постріл.

Отже ніяких об'єктивних підстав для звільнення мене з посади глави міської державної адміністрації в 1996 році не було. Відбулося, за визначенням депутата міськради М.Вишневецького, "політичне вбивство на замовлення".

Багато програм у різних галузях міського господарства, що підтвердили свою життєвість, узяли старт у ті роки, коли мені випала честь працювати мером столиці. Та й чимало моїх колишніх колег продовжують трудитися на своїх посадах.

Користуючись нагодою, хотів би згадати добрим словом тих, хто зі мною працював. В різні роки першими заступниками глави адміністрації були М.Ламбуцький, І.Данькевич, В.Олійник, заступниками - Г.Артюх, земля їй пухом, І.Кучерявий, М.Гульчій, С.Кузнєцова, І.Фоменко, В.Габ, В.Цибух, О.Тараненко, І.Дворник, В.Шевальов, П.Шкудун, В.Величко, секретарем - В.Ковтун, керівниками управлінь - Ю.Пісковський, Г.Куровський, О.Панько, А.Гриценко, В.Дубровський, І.Лагус, В.Мелентьєва, помічником В.Швачій та багато інших прекрасних фахівців.

До цього списку свідомо не включив Омельченко. Прочитавши книгу до кінця - зрозумієте, чому. Він ніколи не був членом команди. Об'єднавшись із моїми опонентами, як потім стало відомим, очолював таємно у мене п'яту колонну, постачав матеріали в пресу, доносив у комісію, гуртував внутрішню опозицію, займався саботажем. Салій в одному з інтерв'ю нещодавно зізнався, що у 1994 році, будучи вже моїм заступником, декларуючи мені свою підтримку на виборах мера, Омельченко реально приховано працював на нього. Двічі я його рятував, призначаючи на посади - в 1994 і в 1995 роках. А в кінці 1995-го міг вигнати за свідомий зрив затвердженої мною будівельної програми, або за деякі деталі побутової, скажімо так, поведінки. На цьому його кар'єра і закінчилася б назавжди. Але пожалів. Він і віддячив - загнав ножа у спину.

Потужним підібрався, може за винятком двох, і склад керівників районів, основний кістяк їх зберігся в подальшому. За визнанням навіть моїх супротивників - це була одна з найсильніших команд в історії міста.

Мій принцип підбора кадрів був одним: компетентність і уміння забезпечити доручену ділянку роботи.

З мною було важко працювати, я був достатньо вимогливим до підлеглих. Сам укалував від зорі до зорі, але й іншим халтури в роботі не спускав. З іншого боку - нікого дріб'язково не опікав. Вважав, що не повинен працювати за когось керувати наукою, мистецтвом, підприємствами. Там є фахівці, які знають краще, що і як робити. Свій обов'язок бачив у визначенні стратегії й створенні умов для того, щоб професіонали могли працювати. З мною працювали достатньо самостійні, сильні спеціалісти. Я не боявся конкуренції, не прагнув їх опікати, тримати все в одних руках, роблячи вигляд, що без мене робота стане. Для мене головним було - компетентність, порядність і вміння діяти самостійно. Але завжди володів ситуацією, при необхідності готовий був утрутитися. З тими, хто на роботі був зайнятий вирішенням своїх власних проблем, або плутав власну кишеню з державною, - розставалися негайно. Проте, то були поодинокі випадки.

Результати нашої роботи - передусім, наслідок праці мільйонів киян, але й спільне надбання членів моєї команди. За що їм щиро вдячний, попри наші подальші стосунки й поведінку окремих із них у різних обставинах згодом. Чимало з них потім працювали міністрами, їх заступниками, послами в інших країнах, у президентській адміністрації, в апараті парламенту, уряду, Конституційного суду, міністерств та відомств, а більшість і зараз трудиться в міській адміністрації.

Дехто з мого оточення або переметнулися, або відійшли убік до прояснення ситуації, але болючіше за все було усвідомлювати відступництво або пряме зрадництво. Найприкрішим виявилася поява в нашому середовищі "подвійних агентів" і відвертих зрадників, пряме відступництво з боку деяких тих, хто був поруч, але, то вже все у минулому. Суддею нікому бути не хочу і не маю права. Суд буде один для всіх - Вищий. Єдине, пригадую слова А.Собчака з його книги, що В. Путин - його колишній перший заступник - у всій історії з ним виявив себе як високо порядна людина, - він не тільки не зрадив мене, як багато інших, але і виступив відкрито у мій захист, - пише Анатолій Олександрович. Тоді це було небезпечно, але даний факт відзначили всі, навіть у своїх спогадах Б.Єльцин. Ну, що ж, тому він тепер Президент Росії, не всім дана сміливість діяти подібно. У нас більшою доблестю визнається підлещування.

Так, не усе вийшло, як задумувалося, деякі помилки й прорахунки, особливо в кадрових питаннях, я, на жаль, допустив, не розпізнав окремих підлабузників і флюгерів. Відомо: не помиляється той, хто нічого не робить. Інакше, писав Ремарк, всі були би святими. "Жизнь не имела в виду, - зауважував він, - сделать нас совершенными. Тому, кто совершенен - место в музее".

Ми ж, я і моя команда, можемо упевнено дивитися людям у вічі. Мені є за чим шкодувати - що не вдалося і не дали здійснити, але не має чого соромитись. Бо я і мої колеги не зрадили киян, і у своїй роботі виходили саме з їх інтересів.

Перейти до Глави 5


Також читайте:
Книга Л. Косаківського "Самоврядування в Києві: минувшина та сьогодення"
Матеріали Інтернет-конференції Л.Косаківського, яка відбулась 8 липня 2004 р. на сайті www.conference.osp-ua.info


  © Інститут Трансформації Суспільства 2004-2021. При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на сайт
"Інтернет-конференція" є обов'язковим. Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів.
TyTa