Інститут Трансформації Суспільства
Недодогой отдых: путевки в комплекс аквалоо сочи

Проект Інституту Трансформації Суспільства     анонси поштою 



  Головна

  Про проект

  Правила участі
      у конференції


  Про нас



  Архів конференцій

2009
2007 2006
2005 2004



Українські міста в Інтернеті
Інститут трансформації суспільства
Портал Олега Соскіна - аналітика, статті, коментарі, новини в Україні та за кордоном
OSP-ua.info - События, комментарии, аналитика

2. "ДЕМОКРАТИ" БІЛЬШОВИЦЬКОГО ВИШКОЛУ

З перших хвилин роботи нової ради я зіткнувся із серйозним опором із боку тієї частини депутатського корпусу Київради, що на виборах мера підтримувала Черняка, і, тепер, об'єднавшись у депутатську групу "Столиця", стала до мене в опозицію.

Часто доводилось слухати й читати міркування на тему, чому стала можливою така парадоксальна ситуація, коли загально обраний міський голова не має підтримки міськради, депутати якої теж обрані киянами?

Нічого незвичного тут немає. Подібна ситуація, коли мер і більшість міської ради належать до різних, часто опозиційних сил, зустрічається в багатьох містах інших країн, і, зокрема, в їх столицях. Відомі подібні приклади і на рівні держав. Виборець завжди, може інтуїтивно, вчиняє мудро. У згаданих випадках він не схотів, напевно, зосереджувати всю владу в одних руках, тим самим забезпечивши противаги, певний баланс політичних сил.

Але в цивілізованих країнах усе і відбувається цивілізовано. Мені не відомі випадки, коли там той чи інший депутат місцевої ради ігнорував би роботу сесії, блокував її роботу, замість цього брав участь у незаконних зібраннях, а тим більше протидіяв - усупереч рішення суду - мерові у виконанні його повноважень, тільки тому, що йому цей мер не подобається і він переміг на виборах їх кандидата. Важко уявити, що депутат, наприклад, міської ради Вашингтону вдирається до кабінету мера, ламаючи замки та все на своєму шляху, нишпорить у його особистих речах. Через п'ять хвилин він опинився б у найближчій поліцейській дільниці, а на його політичній кар'єрі був би поставлений хрест. Однак усе це, і набагато страшніші речі відбувалися у Києві.

Не зайве буде відзначити, що на межі 80-90-х років ХХ-ого століття у радах Москви та Ленінграда, деяких інших великих міст колишнього Радянського Союзу панувала цікава атмосфера. У зв'язку з цим доречно навести характеристики депутатського корпусу, дані відомим російським демократом, мером Санкт-Петербургу А.Собчаком в своїй книзі "Из Ленинграда в Петербург: Путешествие во времени и пространстве": "Большинство новых депутатов Ленсовета были представителями технической интеллигенции, работавшими в проектных или исследовательских институтах, а также на предприятиях. Бесспорно, Ленсовет тех лет по составу был самым демократическим (точнее - антикоммунистическим) представительным органом в стране, однако более 90 процентов его депутатов не только не имели необходимой подготовки к политической деятельности, но никогда раньше не стремились заниматься ею профессионально, т.е. не имели и соответствующего опыта. Поэтому каждый из них (отчасти под влиянием прошедшей предвыборной кампании) рассматривал свою работу в городском Совете как продолжение митинга, на котором важно во что бы то ни стало изложить до конца и отстоять свою точку зрения. Понимания того, что в представительном органе гораздо важнее уметь находить компромиссы, уметь находить то решение, которое позволяет, не отступая от своих взглядов, двигать вперед общее дело, - такого понимания у большинства из нас в то время не было.

Это было очень неспокойное собрание людей, большинство из которых, впервые занявшись политической деятельностью, вели себя, как дети, только что научившиеся говорить, - их трудно было остановить. Им хотелось говорить и говорить бесконечно, из-за чего заседания проходили неспокойно, а часто даже бурно… По этой причине Совет оказался малорезультативен: все время уходило на бесконечные, и по любому поводу, дискуссии. Любимой темой в Ленсовете тех дней было обсуждение процедурных вопросов. И думать не нужно, и поговорить можно. Давно замечено, что дилетантизм и посредственность многословны: говорить им хочется, а сказать нечего - обилие слов подменяет отсутствие мысли.

Демократический состав Ленсовета был не в состоянии справиться с собственным демократизмом… В городе был Совет, но не было власти. Пока депутаты спорили, текущими городскими делами фактически занимался прежний состав исполнительного комитета… В Ленсовете тогда сложилась практически неразрешимая ситуация, подобно патовой в шахматах…"

Продовжуючи, Собчак пише щодо своїх стосунків з депутатами: "С первого же дня руководства Ленсоветом я попытался сделать его работу более результативной, перевести ее в русло деловых обсуждений насущных проблем, не зацикливаясь на политических прениях, но неожиданно натолкнулся на жесткую оппозицию со стороны группы депутатов, отличавшихся повышенной активностью и уже привыкших диктовать Совету свои правила работы… Они буквально в первый же день, когда я занял место председательствующего и стал вести заседание, устроили настоящую обструкцию, заявив более 50 протестов по порядку ведения и процедурным вопросам.. Спокойной, слаженной и результативной работы в Ленсовете, к чему я стремился, так и не получилось. И тогда, когда я был председателем Совета, и особенно потом, когда был избран мэром города, борьба против любого моего решения не утихала".

Вам це нічого не нагадує? Точно: дуже схожа ситуація - із деякими національними відмінностями - склалася і в столиці України. Так що це було не суто київським явищем, яке позначилося на роботі Київради і в 1990-1994 роках, і, в період, коли головувати в ній випало мені, а загальною хворобою росту молодої демократії на пострадянському просторі. Тільки в інших містах воно не носило руйнівного характеру. При всіх конфліктах між мерією й радою в тому ж Ленінграді, боротьба не переходила грані, що веде до взаємного знищення, і влада все-таки діяла.. У нас же подібне призвело до паралічу міського представницького органу. Внутрішні протиріччя в раді, що мали б долатися демократичними процедурами, штучно роздувалися, і були використані як вибух спрямованої дії, аби зірвати ситуацію в Київраді зсередини. Зухвалості в поведінці моїх опонентів сприяв і той фактор, що в той час як на виборах голови Київради кияни віддали перевагу мені, в депутатському складі переважали прихильники Черняка. Названа обставина суттєво вплинула на подальший перебіг подій у раді.

Мушу визнати - у полоні передвиборних змагань за посаду мера ми упустили боротьбу за більшість депутатських мандатів. Не знімаю й із себе відповідальність за цей промах. Не доглядів. Мене заколисали запевнення мого першого заступника, якому я доручив особисто цим займатися, і глав районів, що все під контролем і турбуватися не має причин. Підвела моя довірливість. Це був, може, найсуттєвіший мій прорахунок.

Передбачаю, що хтось у цьому місці може вигукнути: "Ага, він таки використовував адмінресурс!" Прошу заспокоїтися тих, хто так подумав. По-перше, про подібне ніхто і згадки в той час не мав. А, по-друге, не міг собі й уявити, що схоже можливе на практиці. Якби насправді ми діяли в такий спосіб, то в раді засідали б суцільно мої прихильники. Ішлося про інше. Після контактів і консультацій з трудовими колективами, партіями, громадськими організаціями, мешканцями мікрорайонів, було визначено коло здобувачів депутатських мандатів абсолютно різного політичного спрямування, які мали найбільший авторитет і підтримку серед людей і мали значні шанси на перемогу у своїх округах. Здійснювався моніторинг виборчої ситуації. Прогнози були - принаймні так доповідалося - оптимістичними. Якби вони здійснилися - в Київраді переважну більшість склали б депутати, які б чи підтримували мене, або - щонайменш - займали б помірковану, конструктивну позицію, не чинили мені обструкцію. Зараз я корю себе в тому, що ми поводилися в цій частині виборів так відсторонено, боячись звинувачень на свою адресу в разі більш активної поведінки. Мої ж опоненти вели себе агресивно, задіяли нові - як на той час - технології. Окрім значних фінансових уливань у кожний округ, масованої рекламної кампанії на ТБ, в кожну поштову скриньку у місті було покладено яскравий кольоровий буклет із фотографією Черняка і всіх кандидатів в депутати від блоку "Столиця", їхні дані. На базі готелю в у Феофаніі для них проводилися кількаденні семінари-тренінги. Як я тепер бачу, прорахунком із мого боку було небажання, остерігаючись закидів на свою адресу, відкрито оголосити кого я, як кандидат на посаду мера, підтримую в тому чи іншому окрузі на виборах до міськради - оприлюднити своєрідний "список Косаківського". Закон цього не забороняв. Помилково я не дозволив моїм заступникам і керівникам управлінь міськадміністрації виставити свої кандидатури на виборах до Київради. Як у першому, так і у другому випадку, більшість із них, переконаний, впевнено стали би депутатами. Оскільки ніякої фальсифікації, як я вже наголошував, на тих виборах і близько не було, перемогли при обранні депутатів мої опоненти. Вони взяли гору технологічно. Я це визнаю. Викладені міркування є результатом тривалих роздумів за період, що минув із того часу. Люди ж, кому я доручив у 1994-му цим займатися, віднеслися до справи нехлюйські, пустили її на самоплив, своєчасно не розпізнали і не відреагували на тактику виборчої кампанії, нав'язану нашими супротивниками по цій боротьбі, оперативно не запропонували мені адекватних підходів і симетричної - як модно зараз говорити - відповіді. Треба було особисто вникнути, але багато сил забирали мерські перегони, не дійшли руки. Після виборів я відправив заступника, який опікувався у мене цими питаннями, у відставку, але на вулицю не викинув, як прийнято тепер, домігся для нього пристойної посади, на якій він працює і зараз.

Але справу поправити вже було неможливо. В результаті до Київради прийшла частина людей, які опікувалися не інтересами виборців, а виконували волю своїх політичних штабів, що не могли змиритися з поразкою на виборах мера і прагнули до реваншу. Проте, я і досі глибоко переконаний, навіть у тому складі міськрада могла би стати справжнім органом влади у столиці, успішно діяти, виконуючи покладені на неї виборцями й законом повноваження. Була б воля й бажання. Проте не судилося…

Не маючи змоги одразу усунути голову Київради з посади, діючий у той час закон такої можливості не давав, моїми "недоброзичливцями" було взято курс на дестабілізацію ситуації у міській раді, аби просто не дати мені виконувати свої обов'язки. Була поставлена мета заблокувати роботу голови Київради та самої ради, а потім - у будь який спосіб - усунути мера від влади. Результати виборів їх не цікавили. Міркували вони приблизно так: ви його обрали, але він нам не подобається, тому давайте його замінимо, поставимо ту людину, яка нам більше підходить. Ніхто з них не переймався питанням, що я не тільки переміг свого суперника з великим відривом, а й отримав значно більше голосів, ніж усі депутати Київради разом узяті.

Виснажливе протистояння нав'язувалось депутатам "ляльководами" ззовні і спрямовувалось якоюсь невидимою, досвідченою і досить могутньою рукою. "Потому что проблема Киевсовета - это не внутренняя проблема, а внешняя, проблема влияния: "дирижировали" ведь не из этого дома", - вимушений був наголосити в розмові з журналістами тижневика "Дзеркало тижня". Диригенти поза межами сесійного залу дуже щільно опікали депутатський корпус.Наглядачі, іноді з числа депутатів Верховної Ради, практично постійно були присутні в приміщенні, де засідала рада, а перед сесіями проводили інструктажі, як їм, міським депутатам, себе поводити. Якби ніхто не заважав, ми з депутатами швидко б знайшли спільну мову і порозумілися. Про це мені відверто говорили в приватних розмовах і мої опоненти зі складу депутатського корпусу.

В боротьбі зі мною об'єднались і деякі чиновники, і парламентарі, і бізнесмени, і окремі політичні боси, - що рвалися до прямого доступу до матеріальних й фінансових ресурсів столиці, і кому я заважав у цьому, хто ставив по-крупному в передвиборній боротьбі на моїх опонентів і прагнув повернути втрачене. Саме заради цього вони так боролись за доступ підгодованих ними депутатів до приватизації комунального майна, розпорядження міськими землями та казною. Бурхливу діяльність у цьому напрямку розвинув, зокрема, керівник концерну "Денді" - головний спонсор виборчої кампанії блоку "Столиця", - перетворивши куплені ним згодом "Киевские ведомости" на рупор боротьби зі мною. Дмитро Джангіров у "Вечірніх вістях" від 26 травня 2000 року, розповідаючи про цього, із його слів, в 1994-1995 рр. "регулярного участника многочисленных "демократических" тусовок, агрессивно оппозиционных тогдашнему киевскому мэру Леониду Косаковскому", писав: "перешедшая под контроль Бродского популярная в те времена газета "Киевские ведомости" из номера в номер выливала ушаты грязи на Леонида Григорьевича, причем очень скоро эта тенденция приобрела явно выраженный маниакальный характер". Саме на мені вперше в Україні випробовувались "чорні" технології, в обливанні мене брудом зробили перші кроки газетні кілери, із під пера і на гроші тих, хто голосніше всіх сьогодні волає про захист свободи преси і проти засилля цензури, вийшли перші замовні статті. Та і в рядах "борців з антинародним режимом" сьогодні з подивом бачу багатьох "запопадливих опозиціонерів", хто в ті дні його, цей режим, зміцнював і із завзятістю, вартою кращого застосування, виявляючи чудеса винахідливості, вигадував бузувірські методи боротьби з київським мером.Пошкреби будь-якого з них і одразу перед тобою з'явиться образ колишнього галасливого "алілуйщика" влади. (Спостерігаючи за виступами та метушнею сучасних провідників опозиції, знаючи їх поведінку в різних життєвих ситуаціях раніше, оцінюючи гру цих політичних акторів, на розум відразу спадають знамениті слова Станіславського - "Не вірю!") Як не згадати і банкіра, який сьогодні за гратами в Німеччині, а тоді, ображений за відмову в наданні дозволу на будівництво хмарочоса в непристосованому для цього місці в трикутнику на розі бульвару Лесі Українки та вулиці Мечникова, скупив журналістів і газетну площу в провідних вітчизняних та закордонних виданнях і відкрив "антикосаківський" фронт. І за всіма ними виразно проглядалось макіавеллівське обличчя їх пастора, духовного батька та ідеологічного наставника.

Пішли ходоки, розпочався шантаж, погрози. Мені пропонували фактично відмовитися від своїх повноважень, а всю реальну владу віддати тим, кого мені назвуть. Навіть клали на стіл списки членів міськвиконкому, із якими я мав погодитись. Зрозуміло, я вказав усім цим візитерам на двері. Говорив їм публічно наступне: поки я мер, справжніми господарями в місті будуть кияни, а влада буде одна - та, яку вони обрали: голова Київради і міська рада. І нікому не дозволю нав'язувати свою волю - ні чиновникам, ні партіям, ні бізнес - структурам. Тим більше криміналітету.

Після цього проти мене була розв'язана справжня війна. Розпочалося безпрецедентне цькування в пресі - у висвітленні київських подій чітко простежувався "оркестровий" підхід: усе, що писалося, задавалося змахами диригентської палички сучасного Гебельса.

Усі ці речі не були таємницею. Про них багато писали в пресі, навіть за кордоном.13 травня 1996 року канадська газета "Eastern Economist" розмістила статтю: "Враги у ворот. Заговор, чтобы вынудить мэра Киева уйти со своего поста". В ній не тільки розкривається план перевороту, але і називаються конкретні прізвища його організаторів і учасників, невдоволених розвалом із боку мера їх грандіозних планів по встановленню контролю над комерційними структурами й банками міста, зривом окремих - щодо яких вони здійснювали патронат - бізнесових проектів (їх побоювання виявилися не безпідставними: ми одразу почали створювати таку систему, коли найважливіші майнові питання вирішувались через прозорі процедури - земельні аукціони, конкурси, нежитлові приміщення здавались в оренду не келійно, а після відкритого розгляду на спеціальній комісії, що вибивало ґрунт з під тих, хто звик вирішувати ці проблеми в обхід закону, роздаючи хабарі).

Активно долучились до зміщення мера і деякі посольства, лобіюючи інтереси своїх приватних компаній, що вели нечесну гру, і яким я не давав це робити. Про їх роль у перевороті на Хрещатику я вже мав нагоду розповісти у однойменній книзі. Тут пригадаю лише таку деталь, яку розкрив мені у розмові в липні 1996 року керівник міської партійної організації однієї із впливових партій. За його словами, в Шевченківському райкомі партії (так дехто іменує місце розташування посольства однієї із супердержав за назвою старого господаря), куди його й інших партійних вождів регулярно запрошували для консультацій (називаючи речі своїми іменами, - інструктажів), щодо мого зміщення, як вирішеного питання, йому говорили ще десь за півроку до того, як воно відбулося. Які ж сили були задіяні у боротьбі зі мною!

Не треба скидати з рахунку, про що вже йшлася мова, і кримінальні структури, які не влаштовувало те, що ми робили.

Ось під такий акомпанемент розпочала роботу новообрана столична рада. Декілька місяців продовжувалось гостре протиборство. На жаль, чинне тоді законодавство практично повністю ставило мера в повну залежність від міської ради, яка навіть зарплату мала йому встановлювати. На законодавчому аспекті проблеми варто зупинитись докладніше, позаяк аналіз цього фактора важливий не лише для розуміння подій у Києві в той період, а й для кращого усвідомлення всіх процесів, що відбувалися в державі.

Вибори голів і депутатів місцевих рад в 1994 році проводилися на підставі Закону України "Про формування місцевих органів влади й самоврядування" від 3 лютого цього ж року із внесеними 28 червня змінами, головною метою якого було - ліквідувати посади представників Президента на місцях. Але він не визначав, і це питання на весь зріст постало одразу після виборів, повноважень обраних замість них голів відповідних рад. Вони були виписані в чинному на той час Законі України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве й регіональне самоврядування", згідно з яким ці посадові особи залишалися лише головуючими на сесіях та засіданнях виконкому. Виникало цілком природне запитання: навіщо було в такому разі городити город, затівати вибори - щоб звести роль голови лише до функцій спікера на сесіях? Мене і моїх колег в інших містах, - говорив я газетярам, пояснюючи свою позицію з даного питання, - не обирали на роль спікера, який тільки відкриває й закриває сесію, а все інше - як у старі часи. Але ж не можна двічі увійти в одну й ту ж саму річку. Ніде у світі таких прецедентів немає, коли після виборів в обранців народу відбирають права. Люди вибирали мене з надіями на розв'язання хвилюючих їх соціально-економічних проблем, розраховуючи, що я буду мати для цього необхідні повноваження й важелі управління. А нас одразу намагалися поставити в такі умови, коли ми нічого не змогли би зробити. Не міг же я щодня нагадувати виборцям, що мер - не цар і не Бог, а його повноваження обмежені законом і діяльністю міськради. Таке було не в моїх правилах.

Я не належу до тих людей, котрі чекають манни небесної, сподіваються, що хтось за тебе вирішить проблеми, - наголошував я в "Голосі України" 3 вересня 1994 року. - Ми і раніше працювали, покладаючись тільки на власні сили, і тепер чинитимемо саме так. Але хотілося б робити це у рамках закону, щоб усі розуміли, що проблеми Києва - це не тільки проблеми Косаківського чи когось іншого. Стверджував і стверджую: Київ - це політичний барометр України. І не дай боже, щоб його зашкалило.

Ішлося лише про одне - створення потрібних законодавчих передумов для нормальної, продуктивної роботи на місцях. Але Верховна Рада не поспішала це робити. А коли я ознайомився із законопроектом "Про місцеві Ради народних депутатів", схвалений парламентом 14 липня 1994 року у першому читанні, - мене охопив смуток. Замість того щоб чітко окреслити повноваження голови, виконкому і ради, всі вони змішувались в загальні повноваження ради. Знову відчувався потяг до всевладдя рад, які ставали абсолютно непідконтрольними нікому, і намагання сповити обраних усім населенням відповідних територій голів рад, які потрапляли в повну залежність від депутатів. Навіть у радянські часи такого не було. Пам'ятаючи про сумний досвід Київради 1990-1994 років, я більше за інших розумів до чого це може призвести.

На мій погляд, говорив я, мотивуючи свою позицію, ми мали не тільки розмежувати повноваження голови, виконкому і ради, а й усвідомити - рада не може брати на себе функції повсякденної роботи, невластиві їй. Подібно Верховній Раді на загальнодержавному рівні, місцеві ради мали б зосередитись на створенні правової й нормативної бази для роботи, займатись стратегією розв'язання міських проблем, перспективою розвитку територій, бюджетом, планами соціально-економічного розвитку, земельною політикою, а не втручатись у виконавчу діяльність. Так, принаймні, робиться у цивілізованих державах (навіть у Росії, приміром, колишній "Ленсовет" зараз носить назву "Законодательное собрание Санкт-Петербурга", що найточніше відображає головне призначення цього органу - давати місцеві законі). Якщо всі намагатимуться керувати, - до добра це не доведе. До речі, про вади цього проекту в такому ж ключі говорили і народні депутати в ході його обговорення, що засвідчила стенограма засідання. До парадоксів доходило: законопроектом передбачалось, наприклад, що всі дільничні інспектори міліції повинні затверджуватись на сесії міської ради. І подібних норм там було удосталь.

Приблизно таку аргументацію я навів, виступаючи на спеціальній, із широким колом запрошених, нараді з цього приводу, що відбулася у Верховній Раді одразу після принесення присяги новообраним Президентом України 19 липня 1994 року. Ця подія відбувалась на тлі проявів - які насторожували - перетягування каната щодо влади на місцях між новим Президентом і обраним за кілька місяців до цього парламентом. Першим дзвоником стали наміри, що пролунали з вуст глави держави на цьому зібранні, створити свої, паралельні структури влади на місцях. Так уперше була засвічена думка про побудову вертикалі влади. Я одразу, у своєму виступі, відреагував на таку - абсолютно несподівану - пропозицію. Закликав не робити цього, не винаходити нічого нового, - крім хаосу й некерованості воно ні до чого б не призвело, - а вписати вже обраних людей, керівників рад, в цю модель, якщо без неї не можна обійтись, і наділити саме цих осіб, що мають кредит довіри виборців, ще й додатковими повноваженнями від держави. Така точка зору була підтримана моїми колегами на наступних нарадах із цієї проблематики. А 6 серпня 1994 року вийшов Указ Президента України "Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях", яким установлювалось, що делеговані повноваження державної виконавчої влади здійснюються відповідно головами обласних, Київської та Севастопольської міських, районних, районних у містах Києві та Севастополі Рад та очолюваними ними виконавчими комітетами, підзвітними та підконтрольними з цих питань Президентові України.

Якщо у цьому питанні вдалося знайти - прийнятний на той момент - вихід із ситуації, то із законом про місцеві ради справи виглядали набагато гірше - він завис у повітрі. Була підготовлена порівняльна таблиця до другого читання, профільна комісія (тоді ще не було комітетів) підтримала наші пропозиції і включила в текст законопроекту окрему статтю по Києву, яка б допомогла врегулювати правові колізії щодо повноважень органів влади в місті до прийняття закону про столицю. Але на розгляд депутатів цей документ так і не був внесений. Боротьба за повноваження між Президентом і Верховною Радою набирала оберти і, після реанімації конституційного процесу, перейшла в цю площину. 10 листопада 1994 року парламент ухвалює постанову "Про склад Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України (Конституційної Комісії)", всі зміни до законів із цих проблем заморозили. Мене було обрано до її лав. На всіх засіданнях, в яких мені вдалося взяти участь, я виступав, і щоразу особливо наголошував, що в жодному разі не можна допустити утворення в Києві паралельних структур влади, а обраним киянами керівникам міста і потрібно одночасно делегувати повноваження державної влади. Наступні події підтвердили правильність моїх побоювань і застережень, але тоді, на жаль, до них не прислухались. Остаточно надії на можливі зміни до закону про місцеві ради зникли 10 липня 1995 року, коли Президія Верховної Ради ухвалила постанову, якою визначалось - враховуючи прийняття Верховною Радою України Закону України "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні" та внесені пропозиції, проект Закону України про місцеві Ради народних депутатів розглянути на сесії Верховної Ради України після прийняття нової Конституції України. Нічого доброго з того для Києва не вийшло, про це, власно і йдеться в книзі, яку ви тримаєте в руках.

Абсурдність становища стала зрозумілою після початку першої сесії новообраної Київради 2 серпня 1994 року, коли протягом кількох днів були поставлені на голосування всі включені до порядку денного питання і жодне з них не набрало необхідної для прийняття кількості голосів. Зайшли на друге коло обговорення.

Одразу визначилось і коло інтересів фактичних розпорядників голосів моїх опонентів - депутатів. Найбільш рельєфно ця зацікавленість проявилася в царині приватизації. Завзято вони боролись за утворення комітету з цих питань під їх контролем.

Відповідаючи на питання кореспондента "Киевских ведомостей" 6 вересня 1994 року, - чи дійсно це настільки важливо, щоби ставити таке питання попереду інших, наприклад, формування виконкому? - я сказав: вважаю, що ні, і детально аргументував свою позицію. Запропонував розглядати цю проблему послідовно: що зроблено попереднім складом міськради і її фондом у питаннях приватизації, який стан сьогодні, і тоді вже перейти до вирішення питання, як управляти цим процесом. Так було би логічніше. Але декому захотілось поставити воза поперед коня - спочатку прийняти рішення про утворення комітету з питань приватизації, а потім уже думати, які ж у нього будуть повноваження і чим він має займатись. Очевидно, - наголосив я, - є такі сили, котрих це питання цікавить у першу чергу, і вони його будь-якою ціною проштовхують через Київраду. Одначе через мене вони не переступлять. Далі я нагадав читачам газети, що депутати попереднього скликання Київради неодноразово наполягали на звіті фонду комунального майна й перевірці його діяльності, але так і не змогли цього добитися. В цьому саме і полягала причина того мого розпорядження на початку 1994 року, яким я зупинив дію деяких рішень сесії й наказів фонду, що вели до фактичного розбазарювання міського майна, - про це ви мали можливість прочитати в першій главі книги. Ми тоді дали фонду по руках, - ніхто не повинен "хапнути", оминувши закон, - а це не всім сподобалось - хотілося бути безконтрольними. От і зараз надійшло, скоріш за все, таке "соціальне" замовлення. Я за те, щоб приватизацією займалась міська рада і саме вона контролювала цей процес. Але перестрибувати через інші питання, негайно створювати такий орган під конкретних людей, тільки тому, що комусь так із закулісних режисерів хочеться, це було би помилкою, - зауважив я кореспонденту. І одразу, щоб відвести можливі підозри, заявив - виконком, в якому по закону мені визначено головувати, не буде претендувати на питання приватизації, бо у нього достатньо інших справ. І стримав своє слово - ми з депутатами пізніше віднесли це питання до компетенції регіонального відділення Фонду державного майна України, як того і вимагали чинні на той час нормативні акти і створена у державі єдина система органів приватизації.

Оскільки робота сесії одразу забуксувала, ми шукали шляхи вирішення проблем по забезпеченню життєдіяльності міста, ухвалення необхідних для цього рішень. В рамках закону, зрозуміло.

Наведу лише два приклади - стосовно них найбільше інсинуацій дотепер.

Найгострішим питанням восени 1994 року стало формування виконкому. Виникла патова ситуація - пройшли визначені законом два місяці для прийняття рішення з даного приводу, а рада так і не спромоглася це зробити. Міська рада загалом не спроможна була прийняти ніякого рішення щодо жодної проблеми.

В цитованому тільки-но вище інтерв'ю я висловив журналістці В.Сімкович і свій погляд на деякі проблеми, пов'язані з формуванням виконавчого комітету Київради. Він був чіткий - мені з цим виконкомом працювати, і я не буду брати дилетантів. В політичні ігри навколо цього грати не маю наміру. Кілька років тому у нас уже був сумний досвід обрання його складу на політичній основі, і ми пам'ятаємо, що з того вийшло. Блок "Столиця" розподілив портфелі ще до виборів, причому більшість претендентів чомусь на посаду заступника з міжнародних зв'язків, а щоб займатись комунальним господарством - бажаючих немає. І в кінці розмови особливо підкреслив, - якщо хтось, блокуючи й торпедуючи роботу Київради, хоче домогтися її розпуску, то в мені вони не знайдуть союзника. Головним критерієм для мене при підборі кандидатур до складу міськвиконкому є професіоналізм, - відповів я на питання депутатів на сесії 14 вересня 1994 року. І додав, - Київ повинен отримати діючий і професійний виконком.

Нас обирали не для політичних ігор, - говорив я в ті, перші дні, роботи сесії, звертаючись до депутатів. І шукати однодумців буду серед тих, хто вболіває за справу, а не плекає власні амбіції. По великому рахунку, обивателеві для життя необхідні тільки дві речі: щоб на його вулиці булочник пік хліб, а поліцейський ловив розбійників, - на це звертав увагу ще Наполеон Бонапарт. Якщо виходити з інтересів жителів столиці, то, незважаючи на те, хто і під якими гаслами йшов на вибори, всі ми повинні керуватись, насамперед тим, що Київ один для всіх і ми разом повинні дбати про його населення. Оце і є основа для порозуміння в раді. І я робитиму все, аби воно було. Є час розкидати камені, є час збирати. Коли ж хтось використовуватиме Київраду для політичних цілей - моєї підтримки не знайде, - наголошував я.

"Сьогодні Київрада фактично не може визначитись в принципових питаннях, - підкреслив я на круглому столі у газеті "Україна молода" 20 грудня 1994 року. - Вона не може створити комісії, бо фракціям весь час щось заважає домовитися між собою щодо розподілу посад голів. Основні суперечки відбуваються навколо цього. Проблеми сьогодні не в мені, а у стосунках між депутатськими групами, і амбіціях окремих депутатів. Сьогодні немає жодної фракції, яка б мала більшість і могла б провести якесь рішення. У політиці не існує поступок з одного боку, політика - це завжди певні компроміси. Особисто я давав багато шансів, щоб виправити ситуацію, що склалася… Та все ж дехто чекає, коли знімуть Косаківського…

Ті, хто не в змозі усунути мене з посади, знову розповсюджують чутки про тимчасовість мого перебування на ній. Але скажу відверто: кияни обрали мене на чотири роки, і весь цей період я збираюся працювати заради їхнього добробуту…

В усіх цивілізованих країнах після виборів люди, які стояли на різних політичних платформах, співпрацюють. У нас, на жаль, обрані депутати замість того, щоб разом включатись у нормальну роботу, почали створювати "перманентний" конфлікт. Така ситуація неприпустима для Києва…

Що стосується конкретних посад, то це наш камінь спотикання. Першочергово треба обрати заступника голови ради. Нині з депутатського загалу було названо 13 можливих претендентів. На сесії я назвав їх усіх і попросив фракції скоротити цей список до 2-3 кандидатів. Виявилося, що кожен бачить заступником голови лише себе. До речі, коли формувався виконком, мені ніхто не запропонував жодної кандидатури. Депутати віддали перевагу їх "поголовному" викресленню. Голосували двічі, всіх викреслюючи. Цікаво було спостерігати, як люди, що в минулі роки відстоювали свої політичні переконання, не лякаючись таборів, несуть "на перевірку" свої бюлетені до представників тієї чи іншої фракції. Ось такий був у нас "справжній прояв демократії". На жаль, я не бачу бажання більшості співпрацювати над конкретними питаннями".

Характерно, що все інтерв'ю супроводжувала наступна назва: "Тимчасового уряду" Косаківського не повалить жодна революція рад". Газетний номер вийшов невдовзі після ухвалення мною, важкого для мене, але відповідального й необхідного, виправданого згодом, рішення щодо сформування складу виконавчого комітету.

Як уже стало читачеві зрозумілим із сказаного вище, діяльність міськради була штучно паралізована. Потрібних для управління містом рішень вона не здатна була ухвалювати. Значну частину функцій мав на своїх засіданнях здійснювати виконком, склад якого - з-за жорсткого протистояння у депутатському корпусі - так і не був затверджений. Голосування свідомо торпедувалося.

Схема була розроблена примітивно проста - не дати можливість мені укомплектувати міський виконавчий орган у мінімально необхідній для початку його функціонування кількості. "Персональний склад виконавчого комітету пропонується головою відповідної Ради і затверджується (а не обирається. - авт.) Радою", - так визначала цю процедуру стаття 3 Закону України "Про формування місцевих органів влади й самоврядування". Як і належить, я подав список своєї команди - кандидатури всіх сімнадцяти членів виконкому (саме таку кількість визначила міськрада). Депутати пропустили лише шестеро, голосування по іншим постійно зривалося. Не маючи можливості самим пропонувати кандидатів - це належало до виключної компетенції голови, - депутати з табору опозиції у такий спосіб намагалися нав'язати свою кадрову політику за принципом: якщо сам не з'їм, то хоч надкушу. Намагалися вибити зі складу виконавчого комітету окремих людей, які, як знали депутати, за жодних обставин не стануть об'єктом їх маніпулювання, а потім - як це вже було в період головування у виконкомі Малишевського, коли всім заправляли через його голову Мосіюк і Омельченко, - перебрати реальний контроль над цією структурою на себе. Велись кулуарні торги. Мені називали прізвища тих, кого я маю зняти з обговорення в обмін на проходження інших кандидатур. Ішлося - в першу чергу - про Г.Артюх та В.Ковтуна. Хтозна, можливо, якби я тоді пристав на цю пропозицію, то і проблем у стосунках із депутатами не мав би, і доля моя склалася б інакше, і події у Києві розвивалися би не так. (Через два роки - у квітні 1996 - парламентарі з Банкової пропонували в обмін на мою згоду звільнити їх із посад - тоді ж вони до цього списку додали ще і М.Ламбуцького - залишити мене в спокої і дати можливість працювати далі, обмежившись лише доганою на Кабміні. Був навіть підготовлений проект рішення уряду, що був мені продемонстрований. Але - після моєї відмови піти на такий крок - був замінений на найрадикальніший: пропозицію президенту звільнити мене з посади.) Тоді ж - у 1994 - я заявив - членів своєї команди не здаю. На питання "Киевских ведомостей" 27 липня означеного року: "Готовы ли вы пожертвовать людьми своей команды ради того, чтобы не было затяжных конфликтов между вами и депутатами?" - відповів: "В жертву я никого никогда не отдавал. И никогда не пытался выставить вместо себя своих подчиненных, перевести на них стрелки недовольства. Считаю, что для руководителя это просто невозможно".

Продивляючись протоколи пленарних засідань Київради з цього питання - а його розгляд безрезультатно тягнувся з 9 серпня по 11 жовтня 1994 року, - можна пересвідчитися, що марними виявилися заклики до своїх колег депутатів: І.Лосєва - приймати якісь рішення, а не безплідно сперечатися; Р.Макомели - підходити до кожної кандидатури об'єктивно; В.Михайленка - дати голові можливість сформувати виконком.Характерним є протокол від 4 жовтня 1994 року, в якому прямо зафіксовані звинувачення М.Вишневецького на адресу лідерів Руху в зриві голосування, і обурення О.Донія - лідера студентського голодування на початку 90-х - щодо рішення депутатської групи "Столиця", яким вимагається показувати бюлетень таємного голосування керівникові фракції перед тим, як опустити в скриньку. Так місту нав'язувався режим "контрольованої демократії". Тут же містяться виступи на сесії керівників підприємств, служб міської адміністрації, районів - В.Поляченка, О.Панька, А.Мокроусова, - які звинуватили депутатів у тому, що вони нічого не вирішують для міста. Підбиваючи підсумки засідання в той день, я був змушений констатувати, що відбулося фактичне блокування голосування. Прикро, що так сталося, - наголосив далі, - знову спрацювала командна система й депутати показували свої бюлетені, як школярі, тому в такий спосіб фактично зведені нанівець домовленості, досягнуті напередодні в ході моїх переговорів із керівниками депутатських груп. Тому, - підкреслив я, - вимушений зібрати всіх, кого я рекомендував до складу виконкому, і порадитись, як діяти в подальшому.

Місто вступало у складний осінньо-зимовий період. Ця невизначеність несла серйозні загрози для киян, підривала основи життєзабезпечення міста. Отримавши повноваження напряму від городян, відповідальний перед ними, я не міг сидіти, склавши руки. Власне, проблема створювалася штучно, мої опоненти свідомо доводили стан до абсурду, щоб потім мене ж звинуватити у бездіяльності. Я мав ужити енергійних заходів, аби розблокувати ситуацію, дати можливість міським службам працювати.

Що робити у випадку, коли депутати протягом відведеного законодавством строку так і не змогли сформувати виконком, законодавець не передбачив - він розраховував на ідеальні умови, а життя, як відомо, багатше за будь-яку теорію. Тому вимушений був звернутись з листом до Верховної Ради, висловивши прохання роз'яснити, як маю діяти в умовах становища, що склалося. Швидко отримав відповідь за двома підписами - голови постійної Комісії Верховної Ради України з питань державного будівництва, діяльності Рад і самоврядування (з 05.05.97 - відповідний Комітет) О.Стешенка та завідувача у питаннях діяльності Рад та органів місцевого самоврядування Секретаріату парламенту В.Волинця, - в якій роз'яснювалось (згідно діючого на той момент положення про постійні комісії вони мали такі повноваження), що я маю право сформувати виконком до врегулювання зазначеної проблеми у законодавчому порядку. Адже багато питань міського життя мало вирішуватись саме на його засіданнях, і люди не мали страждати з-за небажання депутатів займатись їх проблемами. Після отримання висновку, 11 жовтня 1994 року я підписав розпорядження №179 С.

"Про формування виконавчого комітету міської Ради народних депутатів".

Відповідно до Закону України від 28.06.94 "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про формування місцевих органів влади і місцевого самоврядування" передбачено двомісячний термін для утворення місцевими Радами своїх виконавчих органів.

У зв'язку з тим, що Київською міською Радою народних депутатів протягом вказаного терміну не затверджений запропонований персональний склад виконавчого комітету, а чинним законодавством чітко не визначений порядок формування Радами за таких умов своїх виконавчих органів, та з метою забезпечення стабільного керівництва міським господарством, здійснення у столиці виконавчо-розпорядчих функцій, керуючись роз'ясненнями Верховної Ради України від 05.10.94 №08/ 6-437:

Сформувати до врегулювання цього питання у законодавчому порядку виконавчий комітет Київської міської Ради народних депутатів у складі:

Артюх Галина Михайлівна
Верес Микола Юхимович
Гульчій Микола Васильович
Дворник Іван Герасимович
Ковтун Владлен Кузьмич
Ламбуцький Микола Михайлович
Мокроусов Анатолій Олексійович
Омельченко Олександр Олександрович
Падалка Віктор Михайлович
Панько Олексій Миколайович
Петімко Павло Ілліч
Поляченко Володимир Аврумович
Сорокін Олександр Миколайович
Фоменко Іван Андрійович
Шевальов Валентин Миколайович


Голова Ради Л.Косаківський


Про прийняте рішення я повідомив депутатів на наступний день - 12 жовтня - на сесії міськради. Проінформував, що ситуацію в Київраді обговорював із виборцями, кандидатами в члени виконкому, на засіданні Ради районів, які підтримали позицію голови Ради. Наголосив, що це - вимушений крок, зроблений в інтересах міста, він носить тимчасовий характер - до того, як парламент розпише залагодження подібних проблем у законі.

І виконком запрацював. Зафункціонував весь складний міський механізм, управлінську кризу було подолано. Пізніше - 26 червня 1995 року - на сесії голосуванням було прийнято рішення: "Підтвердити правомочність виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів у персональному складі, сформованому розпорядженням голови Київради №179 С від 11.10.94р." Таким чином, було визнано не лише правомірність мого розпорядження, а і всіх - що особливо важливо - ухвалених за цей період виконкомом рішень; продемонстровано, за словами депутата Р.Карандєєва, внутрішню єдність ради із зазначеної проблеми, яка, в такий спосіб, була повністю знята.

Але депутати, що входили до групи "Столиця" - непримиримої опозиції - продовжували намагатися зірвати прийняття будь яких рішень. В кінці 1995 року ми своєчасно подали на розгляд народних обранців проект бюджету, але вони не горіли бажанням його розглядати й голосувати по цьому питанню, проходженню документа через міську раду чинились всілякі перепони,- знову штучно створювалася криза, на цей раз - фінансова. В тих умовах, коли в державі спостерігалась постійна нестача коштів на саме необхідне, це загрожувало сущою катастрофою. Щоб її відвести, довелось вдатися до застосування частини 3 статті 31 Закону України "Про бюджетну систему України": "У разі, коли Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів не затвердять бюджет до 30 грудня року, що передує тому, на який складено бюджет, чинності набирають показники бюджету, поданого на затвердження Урядом Автономної Республіки Крим, виконавчими органами Рад народних депутатів". Зрозумівши, що навколо головного фінансового документа міста розпочалися ритуальні танці, я, спираючись на це положення закону, підписав розпорядження про введення в дію показників бюджету, поданого адміністрацією на розгляд ради. Помітьте, не затвердив бюджет, а лише запровадив ті положення, які вносились в раду, і не були розглянуті у встановлений строк. (Чомусь ніхто не кричав, коли Омельченко скористався цим же механізмом при затвердженні бюджету на 1998 рік, хоча причини його застосування були різні: в моєму випадку - в 1996-му - сама рада з описаних вище причин блокувала його розгляд, а у 1998-му я і рада в особі її законних представників наполягала на своєму виключному праві приймати рішення з цього приводу, і хотіла це зробити, а омельченківська адміністрація через своїх працівників - депутатів - не давала їй такої можливості, паралізуючи її роботу, аби на свій розсуд розпоряджатися міською казною. От уже дійсно: у чужому оці порошинку бачить, а у своєму пенька не помічає.)

Такий порядок діє у багатьох країнах. І це правильно - люди не мають ставати заручниками неспроможності місцевих законодавців організувати свою роботу. Я мав нагоду ознайомитись із статутами багатьох міст світу, окремі з них складають цілі томи. Там розписані не тільки такі, буденні для них, ситуації, але й передбачені дії міських структур влади на всілякі, подекуди неймовірні випадки, які може і не трапляться ніколи у реальному житті, проте вони змодельовані, і такі казуси, як у нас, там просто неможливі. У них місто не може залишатися некерованим ні на хвилину, і послідовність управлінських рішень - навіть в екстраординарному становищі - суворо регламентована. У нас і досі існують значні провали у законодавчому полі, котрі дозволяють, при бажанні, створювати різноманітні пастки, ловлячи рибку у каламутній воді.

Так ми тоді знайшли вихід із глухого кута й місто своєчасно отримало бюджет.

В обох наведених ситуаціях я діяв рішуче, як того вимагали інтереси міста, але абсолютно законно. Ніхто мої рішення не оскаржив і не скасував. Навпаки, органи Верховної ради й прокуратури, куди апелювали депутати з опозиційного до мене табору, визнали їх правомірними. До суду позовів ніхто не надсилав. А після того, як депутати - що вже згадувалось - підтвердили їх голосуванням на сесії, юридично взагалі відпав предмет для розмов. Тим не менш, навіть сьогодні, окремі недобросовісні люди, намагаються знову піднімати ці питання на щит, безпідставно звинувачуючи мене в порушеннях законодавства в бутність мером. Як приклад, наводять саме ці епізоди, розраховуючи, ймовірно, на необізнаність людей у реаліях. При чому, мої опоненти - і тоді, і зараз - замовчують інший бік питання: оцінку у той період їх дій з боку компетентних органів. А вона не на їх користь. Саме рішення Омельченко, - який, наприклад, дійсно, на відміну від мене, не маючи на те повноважень, особисто затверджував замість сесії бюджет міста, - та так званих депутатських зборів, стали предметом численних звернень керівництва Верховної Ради та профільного комітету, протестів і навіть приписів прокуратури, кількох судових рішень до Верховного Суду України включно, рекомендацій та звернень структур Ради Європи. Але всі вони були зухвало проігноровані, попри те, що рішення судів, згідно Конституції, є обов'язковими для виконання на всій території України, а рекомендації та висновки комітетів, відповідно до Закону України "Про комітети Верховної Ради України" підлягають обов'язковому розгляду органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та об'єднань громадян, підприємствами, установами й організаціями. Але саме про ці факти мої обвинувачі чомусь не говорять. Не спортивно, панове. Чи на злодієві шапка горить?

Тоді ж, у 1994, поступово здоровий глузд брав гору, почався відхід депутатів від опозиції, рада важко, але втягувалась в режим нормальної роботи. Стали ухвалюватися документи і на сесіях. Особливо плідним виявилася перша половина 1995 року. При усьому драматизмі долі цієї міської ради, яка стала об'єктом політичних інтриг і маніпуляцій, ареною запеклої політичної боротьби, їй усе ж удалося проголосувати в легітимному режимі окрім необхідних поточних, цілий ряд важливих, а в деяких випадках, без перебільшення, доленосних для Києва рішень.

І тут "вибухнула" Конституційна угода. З'явилась можливість звільняти обраних голів рад через механізм відставки з поста глави державної адміністрації. Київраді моїми опонентами в цьому відводилась ключова роль. І знову ситуація в раді загострилася, а її робота - заблокована. Останнє легітимне засідання депутатів пройшло 25 квітня 1996 року. А з 16 червня 1996 року почався період незаконних депутатських зборів.

Ось, що мовиться з цього приводу в довідці відділу з питань діяльності рад Секретаріату Верховної Ради України, який спеціально досліджував стан справ у Київраді:"Вивчення ситуації у Київраді свідчить про те, що причини протистояння криються у невдоволенні групи депутатів, які відносять себе до так званого демократичного блоку, результатами виборів голови міської ради. Це і стало причиною систематичного блокування частиною депутатів пропозицій голови ради щодо проведення пленарних засідань ради, формування її органів, розгляду питань, що належать до відання міської ради… У міській раді сформувалася так звана депутатська більшість, яка стала в опозицію до міського голови. Очолили її народні депутати України Бондаренко В.Д. і Грабар М.Ф., які всупереч закону не склали з себе повноважень депутатів Київради (відповідно до частини другої статті 78 Конституції України народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандату. Аналогічне положення передбачено і в частині шостій статті 2 Закону України "Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад"). Ця група депутатів, ігноруючи пленарні засідання Київради, що скликаються відповідно до закону її головою, грубо порушуючи законодавство, скликає натомість депутатські збори, розглядає на них питання, що належать до відання ради, та ухвалює відповідні рішення. Так, 16 червня 1996 року депутатська більшість міської ради, скориставшись тимчасовою відсутністю голови ради Косаківського Л.Г. (під час його хвороби), скликала збори депутатів і під виглядом пленарного засідання ради прийняла 8 рішень із різних питань місцевого самоврядування та обрала народного депутата України Бондаренка В.Д. виконуючим обов'язки заступника голови Київради. Прокурор міста Києва Лотюк С.В. вніс протест на рішення цього депутатського зібрання. Шевченківський районний суд міста Києва за заявою прокурора 17 вересня 1996 року встановив, що відбулося не пленарне засідання сесії Київської міської ради, а збори депутатів ради, до компетенції яких не входить прийняття від її імені рішень, оскільки згідно зі ст. 20 чинного на той час Закону України "Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве й регіональне самоврядування" рада проводить свою роботу сесійно. Прийняті на зборах депутатів рішення суд визнав незаконними і скасував їх. Проте депутати проігнорували рішення суду і на чолі з Бондаренком В.Д. продовжували скликати депутатські збори, називаючи їх пленарними засіданнями ради, та приймати від її імені рішення".

"Демократами більшовицького вишколу" назвав їх у "Хрещатику" журналіст Ю.Цюпа. "І що їм закон, що їм протести прокурора, що їм думка виборців! Нагадаю: два роки тому сотні тисяч киян проголосували за свого мера. Не сесія - кияни! А сорок чоловік - проти. Це - зневага думки виборців, грубе нехтування їхніми правами. А опонентам голови - хоч би що, бо вони керуються більшовицькими принципами".

Як у цьому зв'язку не пригадати древню істину - із демократією можна попрощатися, якщо люди починають правити законами, а не закони - людьми.

Перейти до Глави 3


Також читайте:
Книга Л. Косаківського "Самоврядування в Києві: минувшина та сьогодення"
Матеріали Інтернет-конференції Л.Косаківського, яка відбулась 8 липня 2004 р. на сайті www.conference.osp-ua.info


  © Інститут Трансформації Суспільства 2004-2018. При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на сайт
"Інтернет-конференція" є обов'язковим. Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів.
TyTa