Інститут Трансформації Суспільства
Высшее образование

Проект Інституту Трансформації Суспільства     анонси поштою 



  Головна

  Про проект

  Правила участі
      у конференції


  Про нас



  Архів конференцій

2009
2007 2006
2005 2004



Українські міста в Інтернеті
Інститут трансформації суспільства
Портал Олега Соскіна - аналітика, статті, коментарі, новини в Україні та за кордоном
OSP-ua.info - События, комментарии, аналитика

1. СПЕКОТНИЙ ЛИПЕНЬ 94-го…

До виборів голови Київради в 1994 році один рік і півтора місяця я очолював міську державну адміністрацію. Нерідко задають питання, чому вибір глави держави при призначенні глави київської виконавчої влади тоді - у 1993-му - випав саме на мене?

Таке рішення прийняв Л.Кравчук, перший президент незалежної України, який, поміж інших, а розглядались, наскільки мені згодом стало відомо, і І.Данькевич, і А.Назарчук, віддав перевагу саме моїй кандидатурі. Щиро вдячний йому за те, що довірив мені одну з найважливіших посад у державі, дав можливість реалізувати свій потенціал на користь Києва й киян.

Усе сталося дещо несподівано. Деталі мені відомі не всі. Знаю, що пошук кандидатур почався після звільнення 12 квітня 1993 року з цієї посади І.Салія. Певний час вони вивчалися. Відбулася розмова і зі мною на рівні керівництва президентської адміністрації. Згодом мене повідомили, що глава держави вирішив подати на розгляд Київради мою кандидатуру. Я дав згоду. І за два тижні, після виконання передбачених законодавством процедур, був підписаний указ щодо мого призначення.

Тодішній голова Київради В.Нестеренко, в ході нашої з ним бесіди в газеті "Вечірній Київ" наприкінці травня 1993 року, згадуючи про обговорення в раді цього подання, повідомив журналістам: "Хоча ніяких принципових змін у законодавстві не відбулося, проте все ж Київраді першій було запропоновано висловити думку з приводу кандидатури на посаду глави адміністрації. Як ви знаєте, наша сесія проголосувала так: за Леоніда Григоровича 118 депутатів, проти 105. (Пригадую, свого часу за І.Салія на посаду голови виконкому було лише 15 голосів). Побачивши такий розклад, Президент прийняв остаточне рішення - призначити".

До цього моменту з даного приводу якихось планів не мав. Так, напевно, склалася доля. У 1992 році я не погодився стати заступником Салія у міській державній адміністрації, як і раніше відхиляв пропозиції про перехід на іншу, із підвищенням, роботу. Тоді віддавав перевагу роботі головою Печерської районної ради та виконкому, а згодом - глави районної державної адміністрації, яка мене повністю захопила.

В той період у Київраді йшов нескінчений політичний мітинг, а її реальний вплив на ситуацію в місті обмежувався будинком на Хрещатику,36. Тому весь основний тягар роботи по забезпеченню життєдіяльності столиці фактично ліг на плечі районів. І ми - їх керівники - цей іспит витримали. Колеги довірили мені очолювати наш неформальний клуб, бути, як у нас звалося, старостою. Ми регулярно збиралися, частіше за все у мене в районній адміністрації, обговорювали спільні проблеми, радились, як їх вирішувати. Іноді на наші зібрання приїздили керівники міськвиконкому, а одного разу - восени 1991 року - завітав навіть голова Верховної Ради України Л.Кравчук.

Робота на районному рівні стала для мене неперевершеною школою, дала величезний професійний досвід, дозволила пройти життєве загартування, що дуже стало в пригоді, коли працював на чолі міста. Хто хоче бути мером столиці, мусить знати: це не представництво і закордонні вояжі. На цій посаді потрібно "пахати" від ранку і до пізнього вечора. Часто, особливо коли трапляються "позаштатні" ситуації, реагувати необхідно миттєво. Ти - перша особа міста, і саме за тобою - правильне рішення, на яке іноді відводиться декілька секунд. Помилка коштує дуже дорого. В ряді країн, Франції, зокрема, людей для державної служби готують спеціально. Тільки у нас вважається простою справою сісти за стіл, і, натискуючи кнопки на пульті управління, давати вказівки. Ось чому завжди вважав, що керівникові міста потрібно пройти необхідну школу життя, управління, зокрема, обов'язково попрацювати главою району.

Напевно, всі ці фактори враховувалися при ухваленні рішення щодо мого призначення. Можливо бралося до уваги і те, що я мав за плечима роботу на уславленому "Арсеналі", очолював Печерський райком партії у буремні перебудовні часи, налагодив конструктивну співпрацю з новонародженими партіями і громадськими організаціями, а районна рада та виконавчі структури Печерська, які мені довірили очолити пізніше, стали піонерами деяких добрих починань у місті, що дозволило перебудувати їх роботу в нових умовах та започаткувати реальне самоврядування на районному рівні. Скоріш за все відіграла свою роль підтримка майже половини депутатського корпусу Київради, до складу якої я також був обраний, і те, що в Печерському районі ми змогли, попри політичну строкатість райради, гострі дискусії, налагодити нормальну співпрацю з державною адміністрацією, що було вкрай важливо на фоні тих "бойових" дій, які йшли на той час між міською радою та адміністрацією, і демонстрували непогані результати. Мені відомо про проведені консультації з парламентарями, керівниками політичних партій, підприємств і організацій. Особливих заперечень, як розумію, з їх боку не було. Розповідали, що найвагомішим чинником стала підтримка голів районних державних адміністрацій під час зустрічі в президентській адміністрації.

Але все перераховане - лише припущення. З упевненістю можу стверджувати лише одне - у Президента було достатньо інформації, аби визначитись у цьому питанні.

Леонід Макарович зустрівся зі мною тільки в день призначення - 29 квітня 1993 року. Розмова була теплою, але короткою. Президент підписав указ, привітав, побажав успішної роботи. Тут же знайшов по телефону М.Хоменка, секретаря своєї адміністрації, який був у відрядженні в одній з областей, і доручив йому представити мене наступного дня керівникам міських управлінь і служб. Що і було зроблено вранці 30 квітня 1993 року. Одразу ж приступив до виконання нових для мене обов'язків представника президента у місті Києві, глави столичної державної адміністрації.

Після затяжного періоду війни до цього між міською радою й держадміністрацією, із перших днів установили і надалі підтримували нормальні стосунки з Київрадою і її головою - Василем Павловичем Нестеренком. В передмові до звіту про нашу з ним зустріч у "Вечірці", згадувану вже мною на початку цієї глави, газета надрукувала: "У редакції "Вечірнього Києва" побували голова Київради Василь Нестеренко і новий глава міської адміністрації Леонід Косаківський. До столу вони сіли поруч, пліч-о-пліч - із зміною лідера настав кінець "холодній війні", що її вело колишнє керівництво адміністрації з Радою. Леонід Косаківський з перших хвилин свого призначення своїми діями та висловлюваннями повів суто коректну політику щодо КР і започаткував спільну роботу, як цього вимагає закон". А Василь Павлович, у відповіді на питання про враження від перших днів нашої роботи після мого призначення, відзначив: "Одразу у нас почалося співробітництво. Рада без особливих дебатів делегувала адміністрації деякі повноваження по управлінню землею, комунальною власністю, успішно працювали по фінансових питаннях".

Не все було безхмарно, але загалом удавалось утримувати ці контакти в такому - робочому - стані, який не заважав справі. Я одразу публічно заявив, що нікому не дам приводу для конфлікту з міськрадою і з мого боку не знайдуть підтримки будь-які спроби створювати конфлікти. Наголошував - ладен співробітничати з усіма, хто працює на місто й людей. Принаймні, під час моєї попередньої роботи вдавалося працювати спокійно й плідно з народними обранцями, без з'ясування, хто старший і хто кому має підпорядковуватися. Закликав починати з головного питання: для кого працюємо? Після цього, як правило, зникало чимало надуманих проблем.

Один тільки-но серйозний спір виник, коли Київрада 14 грудня 1993 року своїм рішенням несподівано наділила власний фонд комунального майна невластивими йому функціями, порушивши цілу низку чинних законів. Крім цього, схвалене радою положення про фонд, ввійшло у протиріччя із затвердженою президентським указом єдиною системою органів приватизацію. Прикро, що це рішення було прийняте під час моєї відсутності - я як раз знаходився у Китаї, де підписував угоду про партнерство з Пекіном. З нами в складі делегації був і керівник фонду комунального майна А.Назарчук, - він мені потім сказав, що про нього також не знав. Усе провернув його заступник В.Артеменко. Прихильники конфронтаційної лінії у відносинах ради й адміністрації не спали, чекали свого часу. Проект згаданого документа готовився утаємничено, не пройшов потрібних погоджень, і, скориставшись моїм від'їздом, був терміново внесений у зал і нишком проголосований. До того ж, сам фонд одразу після цього швидко видав чимало наказів, що зовсім виходили за межі навіть тієї компетенції, якою його незаконно наділила рада. А деякі накази цієї установи могли призвести до розбазарювання нежитлового фонду міста, за ними стояли інтереси цілком конкретних осіб. Дуже кортіло окремим особам із користю для себе поторгувати київським майном. Незбагненно, але лише 50 тисяч карбованців, що дорівнювало у тих цінах вартості пляшки горілки, була "щедро" оцінена фондом місячна оренда приміщення площею 300 кв. м. в самісінькому центрі міста для однієї з комерційних структур. І такі випадки були непоодинокими. Почалося відверте розтягування міської нерухомості, неприхований грабунок.

Дізнавшись про те, що сталося, одразу як тільки літак приземлився в Борисполі, я був прикро вражений. Доручив юристам глибоко проаналізувати цю проблему. Незабаром висновки мені поклали на стіл. Протиправність дій депутатів не викликала сумнівів. Переговорами владнати справу не вдалось, про добровільний перегляд рішення ніхто і слухати не хотів. Ситуація загрожувала керованості містом, набувала ознак кризової. Довелось, спираючись на свої повноваження, проявити характер.

18 березня 1994 року "Киевские ведомости" вийшли з розворотом на всю першу полосу. Заголовки величезними літерами! -"ЛЕОНИД КОСАКОВСКИЙ ПРИОСТАНОВИЛ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ СТОЛИЧНОГО ФОНДА КОММУНАЛЬНОГО ИМУЩЕСТВА И ПОДАЕТ В СУД НА КИЕВСОВЕТ". СКАНДАЛ! И далі - текст: "Леонид Косаковский, президентский представитель в столице, известный своей выдержкой, осмотрительностью, на днях издал жутко радикальное распоряжение. Он взял да приостановил действие решения Киевсовета №38 о Фонде коммунального имущества Киева. Наложено вето и на некоторые приказы этого учреждения".

Я перший і останній раз скористався цим своїм законним правом, відповідними повноваженнями, і не тільки зупинив дію названих рішень, а й одразу подав позов у суд на предмет їх скасування, тобто пішов цивілізованим шляхом, як і належить у демократичних країнах. Незабаром суд, підтримавши нашу позицію, відмінив вищезгадані рішення депутатів. Інцидент був вичерпаний. "Прихватизаторам" дали відсіч. Випробування на міцність і вміння тримати удар я і моя адміністрація успішно пройшли, після цього вже ні в кого не виникало бажання гратися з нами і запускати руку у міську кишеню.

В подальшому - до виборів 1994 року - кожний - рада й адміністрація - прагнули працювали в рамках своїх повноважень, не намагаючись грати на чужому полі. А разом займались розв'язанням тих проблем, які забезпечували розвиток столиці. Зазначу, що я завжди сповідував спокійну, без "ривків" манеру керівництва, приймав виважені, після глибокого опрацювання, рішення, виконання яких жорстко контролював. Керівник у справах, що стосується людей, повинен - на мій погляд - неминуче бути гнучким, не рубати з плеча, не підніматись одразу в кавалерійську атаку, йдучи напролом до поставленої мети. Емоції потрібно стримувати, а керуватись розумом. Я вимушений був дотримуватися такого стилю управління, в Києві інакше неможливо працювати. Проте, це не заважало мені завжди залишатися самим собою. Цим рубежем визначалася можлива межа компромісу. У будь-якому становищі необхідно зберігати своє власне обличчя, мати свою думку, адже - і в цьому я переконаний - рівень самостійності визначається внутрішнім станом людини, а не його посадою. Проявляючи толерантність, я ні перед ким не вклонявся, мав свою точку зору, відстоював осібну думку, не переступав тієї межі, яку не може перейти порядна людина, зберігав - передусім - власну гідність. А в разі потреби, коли - як у наведеній та інших ситуаціях - під загрозою опинялися інтереси міста й киян, діяли рішуче, блискавично й твердо, якщо хочете - безкомпромісно, не озираючись на особи і чиюсь приватну зацікавленість. Так було, коли закривали ринок "Патент", боролись проти будівництва готелю-хмарочоса в парку біля Маріїнського палацу тощо.

Знову й знову думкою повертаюся до тих днів, коли очолив адміністрацію столиці. Весна 1993 року... Важкий був період. З прилавків наших магазинів зовсім зникло вершкове масло. Його запасів у місті було на... 2 дні. До того ж, і масло, і цукор, в обмеженій кількості відпускалися лише по талонах. Лихоманило транспорт. Місто тільки що пережило страйк транспортників, кияни тижнів зо три ходили пішки. Київ відчував суттєві проблеми з електропостачанням. Завмерло і культурне життя, досить бідною, якщо не сказати порожньою, виглядала гастрольна афіша... Одним словом, докерувалися. У такому стані мені і моїм колегам довелося приймати місто.

Почали з головного - зайнялися відновленням, фактично відбудовою заново, системи управління столицею, її життєзабезпеченням. За лічені тижні змогли виправити ситуацію з маслом і цукром, іншими продуктами. По суті, довелося піднімати місто з колін. Паралельно взялися за розробку й реалізацію програм розвитку Києва на найближчу й віддалену перспективу. Влада міста фактично постійно вимушена була не лише розгрібати поточні завали, вирішувати найгостріші щоденні проблеми, яких у такому мегаполісі, як Київ, завжди вистачає, а й працювати на те, щоб закласти підвалини росту, основи майбутнього столиці. Про те, що конкретно було зроблено, мова піде нижче.

Результати нашої роботи вже через рік оцінювали кияни під час виборів, і це було найсерйознішим іспитом на предмет правильності й ефективності дій моєї команди.

Виборці підтримали мою програму конкретних дій, спрямованих на перетворення Києва в економічно й культурно процвітаюче місто з розвинутим самоврядуванням, віддавши перевагу мені поміж інших, а серед них були й імениті претенденти.

Слід відзначити, що діючий на той час закон про вибори містив значно жорсткіші вимоги для реєстрації бажаючих балотуватися на посаду мера, ніж зараз. Сьогодні кандидати не вносять грошової застави, ті з них, кого висунули партії або збори виборців, не подають підписи на свою підтримку, а самовисуванців на посаду Київського міського голови своїми підписами має підтримати лише 51 громадянин. В 1994 ж році, незалежно від способу висування, всі без винятку претенденти зобов'язані були внести грошову заставу в розмірі п'ятнадцяти мінімальних заробітних плат, а також зібрати підписи на свою підтримку не менш ніж одного відсотка населення, що проживало на території міста, тобто близько двадцяти шести тисяч громадян. За мене було зібрано підписів більше, ніж за будь-якого іншого, і вдвічі більше норми. Не всі змогли пройти через це сито. Тому тоді лише п'ятеро претендувало на посаду мера, а на виборах в 2002 році - уже тринадцять.

Основним моїм конкурентом був представник Руху В.Черняк, який очолив виборчий блок "Столиця". Він вів кампанію по всім правилам, із розмахом, залученням великої кількості людей і значних ресурсів.

Я ж передвиборну кампанію, в сучасному розумінні цього слова, практично не вів. Майже не було в місті моїх агітаційних матеріалів, національні канали не допускали мене, чомусь, на відміну від моїх конкурентів, на екрани. Натомість провів дуже багато зустрічей у районах, в колективах, виступав по кабельних каналах за місцем проживання виборців. Напередодні виборів, кореспондент "Киевских ведомостей" мене спитав:

- Почему, в отличие от своих соперников, претендентов на пост мэра Киева, не позаботились о броской уличной рекламе?

Моя відповідь була така:

- Я не люблю себя никому навязывать.

Вважав, що за мене мають говорити мої діла. "Найкраща політика - це реальна справа", - було моїм девізом. Здається, Гегелю належить крилатий вислів: що людина робить, такою вона і є. Що робив я - усім було відомо, і кияни могли цілком свідомо оцінити: підходить їм це, чи ні.

Візьмемо найболючішу проблему - житло. При всіх труднощах того періоду - нестачі будматеріалів, дефіциту коштів - ми зберігали високі темпи будівництва. В 1993 році більш ніж 18 тисяч киян отримали квартири, із них 4554 - пільговики. А - це сім'ї інвалідів війни, загиблих воїнів, учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, багатодітні сім'ї, вчителі, медпрацівники та ін. Моя адміністрація наважились на заходи, що здавалися декому в тих умовах неймовірними. В 1993 році знайшли можливість повернути підприємствам і організаціям заборгованість по дольовій участі у житловому будівництву, віддавши їм 1930 квартир. Уперше за багато років цільовим призначенням було виділено житло для працівників підприємств і організацій міського господарства - їм передано 45,8 тисяч квадратних метрів, тобто 790 помешкань.

Або, наприклад, - транспорт. При всіх труднощах міськадміністрація все-таки змогла зняти соціальну напругу в колективах міського пасажирського транспорту, що і було причиною того страйку, який паралізував місто на декілька тижнів. Хоча ми були не такі вже й багаті, але, мобілізувавши ресурси, змогли протягом 1993 - першої половини 1994 років закупити 204 нових автобусів і 24 тролейбуси вітчизняного виробництва. Парк поповнився 90 автобусами ЛАЗ із силовими агрегатами французької фірми "Рено", капітально відремонтовано 30 "Ікарусів-280". Уклали контракти на поставку тролейбусів чеського виробництва та "Південмашу". Своїми силами вирішували складну проблему індексації зарплати, поліпшення побутового й культурного обслуговування працівників міського транспорту. Почав стабілізуватися водійський склад, люди вже не їхали за "довгим рублем" у Росію та інші країни.

Точно так діяли і по інших напрямках. І не помилилися. Кияни, зрозумівши, що до керівництва містом прийшли люди конкретних справ, які не ведуть порожні розмови, а, засукавши рукава, взялися за роботу і демонструють практичні результати, такий стиль підтримали.

Перший тур відбувся 26 червня 1994 року. Я вийшов уперед - набрав 31,6 відсотка (324024 голоси) від тих, що прийшли на вибори, або - 17,05 процента по відношенню до загальної кількості виборців. І згідно з діючим до цього законодавством уже міг стати мером - кандидат на посаду голови Ради вважався обраним за умови, якщо за нього проголосувало не менше десяти відсотків виборців, внесених до списку виборців. Але Верховна Рада 17 червня 1994 року - за десять днів до виборів - несподівано міняє закон і підвищує планку, необхідну для проходження, до 25 відсотків від включених до списку виборців. Сьогодні, до речі, для перемоги потрібна лише відносна більшість. Не знаю, якими міркуваннями керувались тоді парламентарі. Подейкують, що ліві не хотіли пропустити окремих кандидатів у своїх округах. Враховуючи, що явка в Києві на виборах у ті роки коливалась десь у межах 60 відсотків, для того, аби вкластись в цю норму, необхідно було набрати понад половину від тих, хто прийшов на виборчі дільниці. За умов тодішньої жорсткої політичної боротьби це було практично неможливо. В Києві, як і в багатьох інших містах, був призначений другий тур.

Спека того літа стояла неймовірна. Неабиякі вирували і політичні пристрасті, піднімаючи градус виборчої кампанії до найвищих позначок - особливо в проміжок між першим і другим туром. Напередодні останнього стався скандальний епізод. Штаб Черняка, який зайняв друге місце і вийшов разом із мною в наступний тур, запросив мене 30 червня на теледебати. Я погодився. (У першому турі як таких дебатів не було, за згодою всіх кандидатів кожний мав час - однаковий для всіх - на міському державному телебаченні.) Вибрали незалежну телекомпанію "ТЕТ". Приїхав у студію, привітався з ведучою та моїм опонентом. Бачу, він якийсь напружений. Спитали, в якому порядку будемо виступати. Я не заперечував, аби розпочав Черняк. Але тут, замість відповіді на запитання, він оголошує заяву доволі різкого змісту щодо ходу передвиборчої кампанії, порівнюючи киян із свинями. Дослівно: "…не всі в Києві освиніли…" Після чого встає, і демонстративно покидає студію. У ведучої - легкий шок. Я залишаюсь в ефірі і спокійно відповідаю на питання. Програма завершується достроково. У студії були журналісти. Одна з них, здається з Москви, каже: "Поздоровляю, Ви - мер!". Дійсно, як показали опитування, ця ситуація додала мені голосів тих, хто коливався. З великою повагою ставлюся до Володимира Кириловича, зберіг із ним і досі шанобливі стосунки. Кажуть, що таку - невдалу - лінію поведінки підказав йому хтось із політтехнологів. Проте, то було помилкою. Хоча вона суттєво і не вплинула на результати голосування. Напередодні виборів, між іншим, міжнародний центр Социс-Геллап упевнено вказував на мою перевагу в соцопитаннях; його прогноз практично повністю підтвердився і в абсолютних цифрах.

Я переміг у всіх районах, на 999 виборчих дільницях, що складало 90 відсотків від їх загальної кількості по місту. Десь о другій ночі це вже стало зрозумілим. Приїхали глави районів, члени моєї команди. Підняли по келиху шампанського і роз'їхались по домівках. А рівно о 9-й я, як завжди, вже був на роботі і займався щоденними міськими проблемами.

Результати виборів ніхто не оскаржував. Щоб там не казали, але ці вибори, як і попередні - 1990 року, що хоч і проходили в радянські часи, але відбувались вже в принципово новій суспільно-політичній ситуації, мали справді демократичний характер, на відміну від усіх наступних, коли все вже вирішували гроші і так звані виборчі технології, і на яких демократії з кожним разом ставало все менше, а бруду - усе більше.

За офіційними даними територіальної виборчої комісії із загального числа 1858210 внесених до списку виборців у виборах узяли участь 54,20%, або - 1009557 киян. З них за мене віддали свої голоси 549904 (54,6%), а за Черняка - 403367 (40%) городян.

11 липня міська виборча комісія вручила мені посвідчення голови Київської міської ради. А на 2 серпня скликали сесію. На першу частину - урочисту - запросили депутатів попереднього скликання і новообраних, представників громадськості і дипломатичний корпус. Голова виборчої комісії доповіла результати виборів, нас привітали. Я виступив із програмною промовою. Потім сфотографувались на пам'ять біля входу в мерію. Це стало останнім засіданням депутатів у традиційному місці - на другому поверсі будинку по вул. Хрещатик, 36. І справа не тільки в тім, що депутатів стало лише сімдесят п'ять замість шестисот у радянські часи. Колонний зал я вирішив віддати киянам, про що й повідомив у першій після виборів телепередачі "Віч-на-віч із мером", яка якраз у ньому і знімалась. Ми проголосили відкритість нової міської влади влади і хотіли, щоб будинок мерії став для киян власним домом. В колонній залі стали проводитися концерти, новорічні ялинки для дітей-сиріт, вшанування кращих городян із нагоди професійних свят, ветеранів - із Днем Перемоги, жінок - із днем 8-го березня, урочисті прийоми на День Києва. А по суботах - церемонії укладання шлюбів. Замість казенно-бюрократичного, в цьому приміщенні поселився дух міського життя.

Але повернімося знову до дня першої сесії. Після перерви залишились вже тільки щойно обрані депутати. Ми піднялись на четвертий поверх, зібрались у приміщенні, призначеному раніше для засідань міськвиконкому, яке і стало місцем роботи нової міської ради (де вона працює і сьогодні), і я відкрив сесію. І тут розпочалося…


Перейти до Глави 2


Також читайте:
Книга Л. Косаківського "Самоврядування в Києві: минувшина та сьогодення"
Матеріали Інтернет-конференції Л.Косаківського, яка відбулась 8 липня 2004 р. на сайті www.conference.osp-ua.info


  © Інститут Трансформації Суспільства 2004-2021. При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на сайт
"Інтернет-конференція" є обов'язковим. Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів.
TyTa